Долі та фурії - Лорен Грофф

— Ви мене вбиваєте.

Продюсер заплющив очі. Розплющивши їх, сказав:

— Добре. Якщо я прочитаю й мені сподобається, то ми поставимо її. Мені до нестями подобаються «Джерела». І «Грімуар». Думаю, у вас голова непогано варить.

— Згода, — гукнула Матильда з кухні, викладаючи на тарілку свіжоспечене печиво спекулос.

 — Але тільки поза-поза-Бродвей, — попередив він. — Може, десь у Нью-Джерсі.

— Для прем’єри, — сказала Матильда, ставлячи на стіл тацю з печивом і чаєм. Продюсер засміявся. Інші — ні.

— Які ви серйозні, — сказав він.

— А ви прочитайте і зрозумієте, — пообіцяла Матильда.

За тиждень продюсер зателефонував. Матильда зняла слухавку.

— Я розумію, — сказав продюсер.

— Я не сумнівалася, — відповіла Матильда. — Зрештою, всі так роблять.

— А ви? — поцікавився продюсер. — Збоку глянути — просто блазень. Безкінечні жарти, кривляння. Як вам усе ж таки вдалося розгледіти це в ньому?

— А так і вдалося. Як тільки я його побачила, — сказала вона. — Наче вибух тієї чортової наднової. Відтоді — щодня. — Вона хотіла сказати майже, але промовчала.

Поговоривши з продюсером, вона пішла до Лотто на веранду їхнього нового будинку за містом [ще треба було пообдирати старий сайдинг і гіпсокартон, але вона знала, що під усім оцим мотлохом було щось справді цінне — плитняк і старовинні балки]. Перед будинком ріс вишневий сад, позаду була чудова рівна галявина під басейн. Місяць тому вона залишила роботу й узяла у свої руки всі його справи. У місті в них була двокімнатна квартира, щоб було де прихилитися. А тут вона хотіла облаштувати для них ідеальний дім. Життя було багате на можливості. Або, можливо, життя було просто багате. Може, скоро їй уже не треба буде турбуватися про телефонні рахунки, жонглювати однією кредитною карткою, щоб оплатити іншу. Вона просто сяяла від новин.

Холодне сонце, арізема переможно пробивається крізь ще замерзлу грязюку. Лотто лежав, спостерігаючи, як крок за кроком пробуджується світ. Вони були одружені вже сімнадцять років; вона жила на самому дні його серця. Іноді він думав, що дружина спала йому на думку ще до Матильди, яка перед собою послала подругу. Свою абстракцію до появи реальної істоти. Та не зараз. Він побачив Матильду неочікувано, коли вона йшла верандою. У її центрі — темний батіг. Як ніжно вона ним хльоснула й змусила його танцювати на задніх лапках.

Вона поклала холодну руку йому на живіт, який він підставив сонцю, щоб прогнати зимову білизнý.

— Марнолюбний, — сказала вона.

— Актор у шкурі драматурга, — сумно мовив він. — Я завжди буду марнолюбним.

— О, так. Це ти, — підтвердила вона. — Ти жити не можеш без вселенської любові. Ти повинен бути на видноті.

— Я на видноті в тебе, — сказав він та із задоволенням відчув, як усе це перегукується з тим, про що він за хвилю до того думав.

— Авжеж, — погодилася вона.

— Зараз, будь ласка, кажи, — попросив він.

Вона витягла довгі руки над головою, у пахвах виднілися маленькі гнізда зимового волосся. Там цілком можна було висидіти снігурят. Вона дивилася на нього, насолоджуючись тим, що вона собі знала, і чого він не знав. Зітхнувши, опустила руки й спитала:

— Ти справді хочеш це почути?

А він простогнав:

— О Господи, М, ти мене просто вбиваєш.

І тоді вона сказала:

— Вони беруть їх. Усі три.

І він засміявся й узяв її за руку, загрубілу від ремонтних робіт, і поцілував — обідраний ніготь, обідраний палець, далі руку, шию. Поклав її собі на плече й закрутився вихором, аж поки земля не пішла обертом. А потім, оскільки повітря було прозорим і на них дивилися птахи, поцілував довгий слід внизу її живота й просто там роздяг її.

5

Після чужої мови й сирої риби настав довгий політ, потім короткий. Нарешті вдома. Він сидів, дивлячись у вікно на те, як по залитому сонцем асфальту до літака під’їжджав трап. Поки вони зарулювали на стоянку, зненацька наскочив весняний дощ і так само швидко втік. Йому хотілося заритися обличчям у шию Матильді, відчути її м’яке волосся. Два тижні читання лекцій із драматургії в Осаці — так надовго вони з дружиною ще не розлучалися. Дуже довго. Він прокидався через відсутність Матильди в ліжку й відчував печаль від холоду там, де мусило бути її тепло.

Колісний трап тричі тицьнувся повз двері перш ніж клацнув, пристикувавшись. Нетерплячий, як незайманий. Як добре випростати своє довге тіло, постояти й подихати кілька секунд на вершечку сходів, насолоджуючись запахом мастила, перегною й озону цього маленького аеропорту в Олбані, відчуваючи сонце на щоках, знаючи, що в аеропорту чекає дружина, щоб відвезти його в чудовий будинок за містом і пригостити підвечірком. Неймовірну втому розганятиме спочатку холодне вино просекко, потім гарячий душ, відтак гладка шкіра Матильди і нарешті сон.

Його щастя розпростерло крила й змахнуло ними кілька разів.

Він не сподівався на нетерплячку інших пасажирів. Уже падаючи відчув, як чиясь рука щосили штурхонула його в спину.

Яке свинство, подумав він. Його штовхнули.

Асфальт насувався на нього, здіймаючись хвилями, наче скатертина, яку витрушують, вдалині конусний вітровказ націлився своїм гостряком на схід, в поле його зору потрапив зубчастий дах будівлі аеропорту, блиск шорстких сходинок у сонячному світлі, ніс літака, де у вікні кабіни пілот розвів руки; Ланселот майже перевернувся через голову, вдарившись плечем об сходинку, і тепер бачив, як із темного провалу вгорі проступає постать того, хто його штовхнув, — чоловік із томатно-червоним волоссям і обличчям зі складками на лобі, вдягнений у барвисті картаті шорти з мадрасу, найгидкіше, що можна придумати.

Ланселот ударився головою об протектор спиною і ногами, хіба що голова опинилася нижче, і перед очима все попливло; з-за плеча цього чоловіка виглядала стюардеса, яка тихенько принесла йому дві маленькі пляшечки бурбону після того, як він кілька хвилин повправлявся перед нею в призабутій трохи майстерності зваблювання — уявивши її із задертою спідницею й ногами навколо своєї талії у пластмасовій ванні, але швидко відігнав від себе цей образ — адже він одружений! І вірний! Тепер вона повільно піднімала руки до рота, поки його тіло, підскакуючи в ритмі така-таката, ковзало донизу; він інстинктивно сіпнувся вхопитися за перила, щоб загальмувати падіння, але відчув якесь різке клацання в ділянці гомілки, і все там раптом заніміло. Рухаючись, мов у сповільненій зйомці, приземлився в неглибоку калюжу, занурившись плечем і вухом у нагріту на сонці воду; його ноги все ще були задерті догори й лежали на сходах, хоча одна ступня зовсім негарно вивернулася назовні, трохи псуючи драматичний образ свого власника.

Тепер униз спускався чоловік із томатно-червоним волоссям. Зворушливий намір зупинитися. Його кроки віддавалися болем у тілі Ланселота. Коли чоловік наблизився, Ланселот підняв незанімілу руку, але чоловік переступив через нього. На якусь мить перед очима Ланселота промайнула холоша його шортів: волохате біле стегно, темний клубок геніталій. Далі чоловік побіг сяючим асфальтом, і його поглинули стулки дверей терміналу. Штовхнув? Утік? Хто міг таке вчинити? За що?