Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
– Бенцон, – нарешті мовив він, – Бенцон, що це діється з княжичем? Посилати володареві князівства, коронованому тестеві замість чіткого розумного пояснення свого вчинку вірші? Італійські вірші! Що це має означати? Я не бачу в цьому ніякого глузду! Княжич, здається, непристойно екстравагантний. У віршах, наскільки я втямив, ідеться про щастя кохання й муки ревнощів. Що хоче княжич сказати тими ревнощами? До кого, ради всіх святих, він тут міг ревнувати? Скажіть мені, люба Бенцон, чи ви бачите в цій записці хоч іскру здорового глузду?
Бенцон вжахнув прихований зміст княжичевих слів, який їй легко було вловити після того, що сталося вчора в її домі. Але водночас вона не могла не віддати належне спритному поясненню княжича, яке той вигадав, щоб без перешкод вийти зі свого сховку. Далека від думки бодай натякнути про це князеві, вона гарячково міркувала, як би найкраще скористатися з цього нового становища. Крейслер і майстер Абрагам – ось кого боялася радниця, бо вони могли перешкодити її таємним планам, тому вона вважала, що треба спрямовувати проти них кожну зброю, яка їй траплялась до рук. Вона нагадала князеві те, що вже казала йому про згубну пристрасть, яка спалахнула в серці князівни. І, звичайно, повела вона далі, пильне око княжича не могло не помітити цього її стану, так само як і дивної, ексцентричної поведінки Крейслера, і те спостереження дало йому достатню підставу запідозрити, що між ними існує якийсь нерозважний зв'язок. Таким чином, стає цілком зрозуміло, чому княжич важився на Крейслерове життя, чому він, гадаючи, що вбив його, уникав зустрічі з князівною, яка була в тяжкій розпуці, але потім, довідавшись, що Крейслер живий, повернувся, гнаний коханням, і потай стежив за князівною. Тільки до Крейслера, більше ні до кого, княжич відчував ревнощі, про які мовиться у віршах, отож тим необхідніше й доцільніше було б надалі не давати Крейслерові можливості зупинятися в Зіггартсгофі, бо вони з майстром Абрагамом, певне, готують змову проти всього князівського двору.
– Бенцон, – мовив князь дуже поважно, – Бенцон, я обміркував те, що ви сказали мені про негідну симпатію князівни, і не повірив, та й тепер не вірю жодному слову. Адже в жилах князівни тече князівська кров.
– Ви гадаєте, – палко мовила Бенцон, почервонівши по самі вуха, – ви гадаєте, ваша ясновельможність, що жінка князівської крові здатна краще за інших погамовувати свій пульс, голос життя в своїх жилах?
– Ви сьогодні, – роздратовано мовив князь, – ви сьогодні в дуже дивному настрої, раднице! Я ще раз кажу: коли в серці князівни й спалахнула якась негідна пристрасть, то це був тільки хворобливий напад, так би мовити, корчі, адже вона має до них схильність, і той напад швидко минувся. А щодо Крейслера, то він вельми цікава людина, йому тільки бракує відповідної культури. Щоб він хотів наблизитись до князівни? Я нізащо не повірю, що він здатен на таку відчайдушну зухвалість. Він зухвалий, так, але по-інакшому. Визнайте, Бенцон, з його химерною вдачею саме князівна не мала б ніякої надії на його увагу, якщо взагалі можлива річ, щоб така висока особа могла опуститися до того, що закохалася б у нього. Бо – entre nous soit dit, Бенцон, – для нього ми, вельможні особи, не так багато й важимо, і саме через цей свій сміховинний, безглуздий погляд він не може перебувати при дворі. Тому хай собі живе далі від нас, але якщо він повернеться, я буду радий його бачити. Бо мало того, що, як я довідався від майстра Абрагама… до речі, майстра Абрагама ви в цю справу не вплутуйте, Бенцон, змови, які він готує, завжди виходили на користь князівському домові. Що ж я хотів сказати? Ага! Мало того, що капельмейстерові, як я довідався від майстра Абрагама, довелось тікати неприпустимим чином, хоч я ласкаво прийняв його в себе, він був і є цілком розумною людиною, що, незважаючи на свою дивацьку поведінку, потішає мене, et cela suffit![331]
Радниця скам'яніла з люті, побачивши, що їй так холодно дали відкоша. Зовсім того не сподіваючись, вона наштовхнулася на підводний риф там, де сподівалась легенько плисти за течією.
Зненацька на подвір'ї замку зчинився страшенний гармидер. Туди в'їздила ціла валка екіпажів у супроводі чималого загону гусарів великого герцога. З екіпажів злізли обер-гофмаршал, президент, радники князя, а також дехто з вельможних осіб Зіггартсвайлера. До них дійшла чутка, що в Зіггартсгофі вибухнула революція і життя князя перебуває під загрозою, і ось ці вірні васали разом з іншими шанувальниками двору прибули, щоб стати стіною навколо державної особи, й прихопили з собою захисників вітчизни, яких насилу випросили в губернатора.
За тими гучними запевненнями прибулих, що вони ладні пожертвувати собою задля життя його ясновельможності, князь не міг і слова сказати. Тільки-но він зібрався нарешті звернутись до своїх оборонців, як увійшов офіцер, що командував загоном, і спитав його, який буде план операції.
Така вже людська природа: коли небезпека, що наганяла нам страху, на очах у нас обертається в сміховинне, нікчемне опудало, нас охоплює злість. Ми радіємо тоді, коли уникнемо справжньої небезпеки, а не тоді, коли її взагалі не було.
Отак і вийшло, що князь насилу стримував свою злість, своє роздратування, викликане даремним переполохом.
Хіба він міг сказати, що вся ця буча зчинилася через побачення камердинера з покоївкою, через шалені, як у романах, ревнощі закоханого княжича? Він міркував і так і сяк, а сповнена тривожного очікування тиша в залі, яку перебивало тільки переможне іржання гусарських коней надворі, налягала на нього каменем.
Нарешті він відкашлявся й дуже врочисто почав:
