Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш

мені було років вісім — тоді мені хотілося дізнатися, чи можу вкрасти, бо я тоді вже знала, що це недобре. Себто чи зможу дозволити собі зробити те, чого я не маю собі дозволяти. Виявилося, що зможу. Єдиним виправданням був голод, бо я справді була голодна й мені хотілося булочки. І я тоді неправильно порахувала ці булочки, вдала, що помилилась, і взяла собі на одну більше, і з'їла цю булочку по дорозі додому, зовсім не відчуваючи смаку. Між першою та другою крадіжкою минуло багато років. Вдруге я вкрала непотрібну книжку і навіть не знаю, навіщо, бо книжка справді була мені непотрібна. Не було жодного сенсу в тому, щоб красти книжку, якої не читатиму, і я її таки не читала. Утретє я вкрала книжку свого улюбленого поета, тому що мені бракувало його віршів і здавалося, що мушу їх вкрасти, щоб могти читати їх завжди. І щоб було звідки їх читати. У цих віршах багато любові, і я також викрала трохи цієї любові».

«Пам'ятаєш, я тобі розповідала про дерево, яке росло в мені. Здається, воно жило в мені із самого дитинства, й тільки нещодавно вирішило вибратися назовні. Через праве підребер'я. Бо із самого дитинства я мучилась від болю в правому підребер'ї. Правда, я відчуваю його й досі. Є такі речі, що ніколи не відходять. Бо я не думаю, що це ще одне дерево росте в мені».

«Я іще не вмію все відпускати від себе, не вмію заспокоюватись, бо є спогади, які заважають. Я би хотіла вміти зовсім нічого не мати, не присвоювати собі. Бути такою прозорою, щоб крізь мене можна було бачити. Якщо це станеться, я перестану писати тобі листи. Тому що тоді вже нічого не зможу написати. Або, можливо, також присилатиму їх порожніми. Хочу, щоб мені всього було досить. Іноді мені здається, що я хочу настільки багато, що ніколи не отримаю й сотої частини. Але, може, я вже маю все...»

«Останні декілька днів я думала про Франциска. Я часто про нього думаю. Думаю про те, що він був низького зросту й не дуже вродливий. Із тих, на кого мало звертають увагу, одразу не помічають і не запам'ятовують. Я думала про те, як воно все в нього почалося, точніше, як воно вийшло на яв — тоді, коли він вирішив нарешті піти, все залишив, від усього відмовився і вийшов голий на площу. Він учинив погано — всі так думали: його батько, сусіди, знайомі й просто добропорядні мешканці. Його батько втратив сина, залишився без спадкоємця, якому можна буде передати все добро, мабуть, тієї ночі в нього боліло серце. А син усім знехтував, повівся невдячно, зрештою, його вважали за ідіота.

За голого ідіота. Думаю, що це буває часто — когось вважають за ідіота, а потім виявляється, що все це зовсім не так. Тому, може, й треба, щоб часом тебе назвали ідіотом, — в обличчя. І щоб, коли це виявиться правдою, не стало страшно. Можна погано зарекомендувати себе. Показати себе з найгіршого боку, мовчати, коли питають, або відповідати невпопад, говорити щось смішне, що купи не тримається, червоніти від цього, тому що тоді також всі думають: «ну й вар'ят чи вар'ятка». Але ти розумієш, що не про те йдеться. Це таке собі випалювання себе. Чужими словами, посмішками. Те, що зробив Франциск, це також була погана самопрезентація. Кажуть, що це все з ним почалося через любов до поезії. Потім трансформувалося в щось інше. Він хотів стати трубадуром. І таки став — Божим трубадуром. А все починалося з поезії».

«Сьогодні мені захотілося щось купити собі. Я довго вешталась базаром, заходила у різні крамнички, нарешті знайшла дезодорант із запахом карибського лимонника. Це завжди так, коли я бачу назву рослини, про яку мало знаю, вона мене притягує, і тоді нічого не залишається, як придбати собі ту річ. Щоб почати дізнаватись про щось, я мушу зробити його своїм».

«Францисканство — це не тільки любов до рослин, як це часом видається його сентиментальним прихильникам. Це те, що найбільш на поверхні, завершення, а не початок. Якби довелося починати з того, з чого починав Франциск, і так продовжити, мало хто би витримав».

«Було би смішно, якби всіх гарних біологів називали францисканцями».

«Кожна подія варта опису, кожна подія в житті кожної людини. Навколо нас одні тексти, одні тексти, ми замало читаємо, хоча навколо нас забагато книжок». «її смерть пахне мені лавандою. Смерть обирає собі, з якими запахами до нас приходити, окрім свого власного. Може, вона сама по собі нічим і не пахне». «Моє життя — це книга, яка була написана раніше, ще до мого на-' родження, тобто завжди лежала у великій Божій бібліотеці, адже Бог має бібліотеку, в якій є книги життя кожного. Вона безмежна, ця бібліотека, але якби хтось у неї потрапив, він би одразу прийшов до своєї книги. Знаєш, це така унікальна книга, бо там записано все, що діється з нами: всі події, всі зустрічі, всі люди, з якими нам доводилось знатися, всі розмови, які відбувалися, всі книги, які нам довелося читати, всі думки, які ми думали, всі наші слова, записані й незаписані, вимовлені та невимовлені. Це така довжелезна книга, яка читається все життя. Ми ціле життя тим і займаємось, що читаємо свою книгу. День — це ніби сторінка, треба читати її уважно. Немає нічого, окрім знаків, але ніколи не відомо, як саме треба їх тлумачити. Я боюся остаточних тлумачень, але коли уже щось вимовляєш, то з'являється відтінок остаточності. Боюся багато чого казати, бо страшно, що скажеться щось раз назавжди й не можна буде нічого змінити. Тому найкраще було би уникати цього, це прекрасно, але все неможливе прекрасне. І воно і є в моїй книзі — цей дивний страх перед словами, тому там бувають такі бліді сторінки. Наші книги перетинаються, адже у твоїй книзі з'являюся я, а в моїй книзі з'являєшся ти. Часом деякі сторінки зовсім однакові — слово в слово. Ще я з'являюся в книгах різних людей. Дехто з них мене любить. Дехто з них не