Мальви - Роман Іванович Іваничук

Вузький коридор вів із тронного залу до бібліотеки. Ібрагім нерішуче подався коридором. Попід стіною в низьких шафах лежали книги. Багато книг. Вони таємничо дивилися на султана пергаментовими корінцями, оправленими в срібло і дорогоцінне каміння. Може, в них Ібрагім знайде пораду, може, там написано, як керувати державою? Але ж їх так багато, а йому стільки пропало часу в тюрмі, і він так мало знає! З якої почати? А далі що? Гайнувати дні, тижні, місяці на читання, а за мурами палацу простяглася величезна імперія, кордонів якої він не уявляє. Десятки народів живе в ній, а що це за народи? І є десь Персія — скорена, але не вбита, і є Крим, готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливіше місце — Кафу, гуде непокірний Азов, а зрештою, — весь світ довкола ворожий і незвіданий.

Де знайти точку опори і душевну рівновагу? Серед жінок гарему? Він спраглий жіночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отруїть, не заріже кинджалом якась там одаліска Амурата? Чому Замбул ще дотепер не привіз нових красунь? Ібрагіма огортала нестримна похіть, йому здалося враз, що як тільки він звільнить тіло від каламуті фізичних пристрастей, стане ясним і бистрим розум: він мусить спочатку відчути себе володарем у малому, аби врівноважитись, стати, врешті, нормальною людиною.

— Замбул! — крикнув. Повторив ще гучніше: — Замбул!

В тій миті підбіг до нього кизляр-ага зі схрещеними руками на грудях. На цей раз він не здався Ібрагімові аж таким огидним. Те, що євнух з'явився за першим покликом, вдовольнило султана: може, ця людина буде його першим слугою і порадником?

— Ти обіцяв мені показати гарем. Де ж ті красуні, за якими ти розіслав гінців по всіх містах країни?

— Великий падишаху, — мовив Замбул, — я тільки чекав твого наказу. Найвродливіші дочки українських степів, Кавказьких гір і гарячого Єгипту чекають на тебе в гаремі біля фонтана.

— Веди!

Ібрагім сторопів, побачивши довгий ряд дівчат. Яку ж вибрати? Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж ряду з хустинкою в руці, яку мав дати вибраній, і зупинився, загіпнотизований великими чорними очима, в яких не було боязні і покори, в яких не млявіло штучне звабництво. Ці очі пломеніли і промовляли дивовижно сміливо: «Я хочу тебе не як рабиня — як жінка». Недовір'я на мить зворушилося в мозку султана, він завжди мучився від усвідомлення своєї непривабливості, яку мусив надолужувати походженням і золотом, але погляд дівчини жахтів силою і владністю — тим, чого бракувало саме тепер султанові, і він, заворожений, подав їй хустину.

— Хто ти, яке ім'я твоє?

— Я черкеска Тургана, а для тебе, султане, буду шекер93, — відповіла дівчина, пов'язуючи султанською хусткою свою шию.

— О аллах! — прошепотів вражений Ібрагім.

Тургану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб підготувати її для ночі: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечері увести в султанську спальню.

...Вранці гарем чекав із затаємним подихом: чи нарече Ібрагім одаліску Тургану султаною? Швидко заздрісний шепіт прослиз по кімнатах — Замбул перевів султанську обраницю в окремий корпус сералю, приставив до неї прислугу з чорних євнухів, вручив їй золоту корону і три тисячі цехінів у шовковому мішку. Валіде Кьозем не пам'ятала такого щедрого паш-маклика94, вона зрозуміла відразу хитрість своєї суперниці і заскреготіла зубами з люті.

Заспокоєний і ситий зустрів Ібрагім вранішній азан. Цієї ночі він збагнув найголовніше: свою власну людську повноцінність. Він кохав і його кохала чарівна Тургана. Зникло оте вічне почуття ущербленості, яке переслідувало його, відколи народився. Ібрагіма менше пестила мати, бо другим був сином; після обрізання його вивезли із Стамбула, бо в столиці мав право жити лише старший брат; юність минала в товаристві тюремних ключників і каштеляна, бо Амурат став султаном. Його називали юродивим братом генія, зневажали, насміхалися, позбавляли всього того, що належить кожній людині.

А нині Ібрагіма покохала жінка. Коронування повернуло йому волю, Тургана — людську гідність. Вона була пахуча й свіжа, як умитий дощем гіацинт, бурхлива, мов гірський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона кохала його — мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осміяному і так раптово возвеличеному, Тургана побачила людину. Ібрагім повірив у це, і до нього повернулася рівновага — він осягнув звичайне щастя.

Забувши про тронний зал, з якого вчора боявся вийти, про тисячі небезпек, які щодня чатують на султана, Ібрагім вийшов з палацу і на повні груди вдихнув свіже повітря. Пишний сад простягнувся схилами від Золотого Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стріли кипарисів виструнчились над пласкими кронами ліванських кедрів, понад протокою кружляли чайки, проводжаючи галери, яких вирядив хтось у чужі краї, — це не обходило Ібрагіма. Він уперше відчув повну радість волі, захотілося по-хлоп'ячому стрибнути із східців і стежинками помчати мимо фонтанів аж до моря, скинути з себе шати і плюснутись у прохолодну воду.

Увагу Ібрагіма привернув оригінальний фонтан з головатою колоною, вирізьбленою геометричним арабським узором. З десятка вічок тихо булькала вода і стікала вниз по оксамитових водорослях і ніжних листочках папороті. Навколо фонтана на клумбах цвіли кущики квітів, яких ніколи не бачив Ібрагім. Він нагнувся, обережно діткнувся до китиць, як учора до султанської корони, притулився обличчям до куща кремових троянд, задихаючись від ніжного запаху, а з уст сплили слова вірша, мабуть, свого, власного, народженого захопленням красою світу:

Чи розлучили тебе з батьківщиною,

Що ти так плачеш, о соловію?

Чи ти покинув там свою кохану,

Що ти так плачеш, о соловію?

Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, і майнула в Ібрагіма думка засадати його фруктовим садом, в якому гілля вгиналось би від помаранч, цитрин і криваво-червоних грон кизилу.

Блукав по султанському саду, повертався до стану звичайної нормальної людини, якою не був ніколи, в душі пробуджувався мрійник; залюбувалися молодим султаном німі карлики, що тихо ступали за ним на респектній віддалі.

Хто знає, ким могла б стати ця пересічена людина, якби вийшла за мури саду і не поверталась більше сюди ніколи.