Нестяма - Богдан Жолдак

Я оніміла.

Так що аж кажу:

— Може, хочеш, я друзів покличу?

Тут він вхопився за спину, бризнув сльозами, рвучко підняв голову, потім рвучко очі з ротом і сказав одним лише голосом:

— Нема в мене друзів... Нема!!

...Часто можна було побачити по ярмарках непоказного такого чоловічка з фотоапаратом, який то грав у карти зо циганами, то братався з бурсаками, а то й просто пив горілку з дембілями...

Хто ж про це міг знать, шо цариця, жона Миколи ІІ, була за національністю не патріотка?

— Ти, Міккі, єсть маєшь чюти голос предків, германо-німецького коріння, — зо дня в день довбехала вона чоловіка.

— Я їх чую й без тебе, російські корені свого діда-пра-діда.

— Пфуй, нє кажі мені мужіцькі слова — счо ті знаєшь єсть про сьвою ґєніалоґію?

— Я знаю все, я росіянин, я російський цар.

— Пфуй ти, а не російській цар!

І нагадала, що Рюриковичі, від яких іде рід Романових, ріднокревні від Зіґфрідовичів-Германаріховичів.

— Але моя прабабка Наришкіна... — почав був цар, але його увірвали:

— Наришька єсть татаро-монголка, і вь тобі тілько російської крові, скілько її татарської, понімаль?

Микола ІІ знесилено підвівся з трону, одклав євангеліє й булаву:

— Кажи прямо, чого ти хочеш?

— Прямо говоріль: віддай Росію фатерлянду! Нам, арійцям, дужє потрібний єсть жіттєвий простір нах остен.

Микола мало корону не впустив; він давно вже спостерігав маневри своєї благовірної, серце підказувало йому од самісінької першої шлюбної ночі негаразд, але щоби отак одразу довідатися всю правду про кохану жінку — вона мало не роздавила його.

— Ну, то єсть оддаєш? — очі ненаситно свердлили його, намагаючись пробуравити душу.

— Ти ж на іконі присягалась... — зринув болючий стогін. — Як же ти могла... Як же ти можеш?

— На вашіх дикунських іконах? Ти б хочь глянуф, якь гідко вони помальовані єсть, жлобота репана, а не ікони, пфуй. Такь, я прісягалась, але лише во ім’я вищої раси. Ра-сія — не раса, Расія це пфуй. Росія — не Русь, Росія — татаро-мордовія. В Германії більше слов’янського, ніж в ній. Чі знаєшь ти, щьо споконвіку Германія жіве на слов’янськіх землях, навіт століця Берлін — це слов’янське слово, оз-начачє логово — берліг? Архіольогічєскі там вікопуєть-ся ліше давньослов’янській протоматєріал, ти ето зналь? І так будє завьжьді — фатерлянд житиме на сльовянськіх кісткахь!..

Приголомшено дивився Микола в ці наймиліші колись для нього губоньки або очі, а тепер чужі-чужі, і з жахом думав про те, як то тепер далі житоньки вкупонці, коли поміж них пролягла така страшна й проста правда...

Але знайшов силу:

— Як же я... віддам вам Росію?

— А дужє просто: мі почьнем вайну, а ті її єсть проіграль.

Наче могутнім вихором зірвало Миколу з трону, він вискочив і зачинився у фотолабораторії, де мав єдину в житті втіху, друкувати світлини — місці, де він міг повністю усамітнитися; ніяка зловісна дружина не мала права увійти туди, бо могла засвітити фотопапір.

Там же він довідався про страшну війну на кордоні своєї імперії — це коли йому піднесли плівки, а проявивши фотовідбитки, він із жахом побачив страхіття західного фронту. Коли ж узрів на фотках Брусилівський прорив, коли довідався про перше приєднання Західної України та Західної Білорусії, то вперше вийшов на люди.

Не було серед них лише любої дружиноньки — вона, як фурія, моталася фронтами та тилами, міняючи їх місцями аж доти, доки остаточно переплутала всю стратегію, віддаючи від імені трону накази генералітетові один безглуздіший за інший, і провалила кампанію...

А як поверталася до палацу, чи міг він, Микола, увійти в її алькови? Де там, вона зачинялася тепер там із Распу-тіним, диким секс-сектантом, мотивуючи це тим, що той лікує її од гемофілії (спадкового хворобливого розрідження крові) під час менструацій.

— Ти казаль, — кидала вона імператорові, — сьчо єсть ті руський мужик, пфуй ти, а не руський мужик, я бі тобі по-казаль руський мужик, — реготалася вона, трясучи знімком Распутіна.

І він знову і знову замикався у фотолабораторії і в собі, його гнітило те, що він не може отак просто вийти з палацу й пофотографувати життя імперії, — адже що подумає народ, не кажучи вже про вельмож, коли побачить царя, яко простого, із фотоапаратиком на вулиці?

Війна програвалася. Чорні круки зліталися над імперією, каркаючи їй на зле. Микола відчував, ще мить — і країну проковтне біснуватий фатерлянд, — та нічого вже вподіяти не міг. А тут ще й нове лихо — діти! Всіх їх навічно причарував до себе оглашенний чернець Разпустін, вони не злазять з його колін, дивляться йому в рот, слухаючи бозна які байки — хто б у таке повірив... Особливо мо-лодшенький, спадкоємець престолу — так той найбільше зазнав упливу гіпнозу; рідні діти вже не визнають його, Миколу, яко батька, а весь час бавляться з цим, як його...

—