Українська література » Сучасна проза » Острів Сильвестра - Володимир Лис

Острів Сильвестра - Володимир Лис

Читаємо онлайн Острів Сильвестра - Володимир Лис
саме заєць. До того ж, я бачу все дуже чітко, здається, ще чіткіше, ніж я бачив, коли приплив на цей острів».

Заєць тим часом розповідав, як вони його побачили, як боялися, що він приїхав їх полювати. Як після пострілу думали, що він мертвий. Як раділи, коли зрозуміли, що ні, ще живий. Як шукали траву, що вміє зупиняти кров і заживляти рани. Вони таки її знайшли на цьому острові. І ось нарешті він ожив. Нехай тільки не пробує підводитися. Він же, напевне, дуже обезсилений.

— Скільки я пролежав? — спитав Сильвестр.

— Сонце сіло і знову з’явилося, — сказав Понг. — Потім знову сіло й з’явилося. Було темно й знову світло. Ви, певно, хочете пити? Води ми вам можемо принести.

— Принести?

— Так, бо маємо пляшку, яку залишили відвідувачі острова, — сказав заєць і поволі пошкандибав уздовж берега.

Через якийсь час він прикотив наполовину наповнену водою пластмасову півторалітрову пляшку. Сильвестр пив озерну воду і намагався збагнути: йому мариться, сниться, чи все це відбувається насправді?

8

Біографія. Яніна 1

Тепер же настала пора дещо прояснити. Яніна Росяниця, жінка, котра підійшла у церкві до Ліди, дружини Сильвестра Васильчука, а потім прийшла до неї додому, була художницею. Художницею своєрідною, бо все своє життя вона писала тільки янголів і квіти. Вона написала десь із півтисячі цих картин, які поставали переважно в трьох варіантах.

Перший — самі янголи, створіння на більшості картин із жіночими обличчями, круглими, овальними, навіть квадратними чи непропорційно видовженими, з обов’язковими маленькими чи великими крилами (чи крильцями) за плечима. Другий — ті ж янголи, але серед квітів (щось схоже водночас на троянди, волошки, хризантеми, ромашки і півонії, або в комбінації цих квітів) чи з квітами в руках. Нарешті — третій: янголи, обличчя котрих знаходяться всередині квітки, обрамлені її пелюстками. З часом, коли Яніна стала набувати знаності й навіть популярності в певних колах волинської та галицької богеми і мистецтвознавців, цю манеру назвали своєрідною, властивою лише їй, а одна мисткиня — навіть її візитною карткою.

«Коли ми дивимося на ці численні обличчя янголів, єдиним пристановищем котрих є квіти і лише квіти, — писала зокрема ця мисткиня-мистецтвознавець, — то перед нами постає незбагненна множинність і водночас унікальність цього світу — світу взагалі і, власне, світу Яніни Росяниці.

Квіти мовби проростають із тіла, із грудей світу, який кличе до чогось незбагненного, такого, що, можливо, непідвладне людям. Людина прагне пізнати це незбагненне, але не може. Світ сам стає квіткою, яка прагне бути втіленою на картинах художниці у різних проявах і варіаціях».

Коли їй ставало геть кепсько, Яніна діставала цю рецензію-есе і перечитувала її. Часом їй здавалося, що це написано не про неї, а про когось іншого, хто насправді є таким і так зображує і трактує цей дивний світ, у якому їй випало жити. А іноді здавалося, що це написала вона сама, намагаючись якось приховати, замаскувати свою справжню сутність. Адже насправді вона нічого не виражала і не хотіла виразити на своїх картинах. Вона не вміла написати справжнього людського обличчя, лише коло чи овал неправильної форми, квадрат чи щось занадто видовжене, вмістивши на них знову ж таки щось віддалено схоже на очі, ніс і вуста, а то й лише одну з цих деталей. Намалювати, приладнати до обрисів тіла крила було нескладно. Тоді іноді ладналися ще й умовні руки. А ось квіти — це було єдине, що таки Яніна вміла зображати, хоча, коли вона виводила реальні квіти, її починало нудити. Ще вона писала вірші — довгі, без розділових знаків, абсурдні, сповнені песимізму і парадоксів, які іноді читала своїм знайомим, хоч писала, як казала, виключно «для себе».

А ось піднімається завіса. Янінине дівоче прізвище було Світящук, а прізвище її матері по чоловікові Кримащук. Так, Яніна була сестрою Ніни Кримащук, старшої від неї на цілих одинадцять років. Яніна була плодом великого кохання учениці педучилища до свого старшого на два курси однокашника. Вже дорослою Яніні здавалося, що то не її мати, а вона бігає весняними вечорами на побачення, тремтить від думки, що її коханий ось-ось поїде до себе додому в інше місто і що вона може ніколи його не побачити. Часом вона питала себе: її мати знала, що той, у кого вона так закохана, насправді її не кохав?

— Байдуже, — відказувала вона сама собі.

— Ні, не байдуже, — заперечувала. — Не байдуже. Він мене також кохає, тільки не вміє, тільки не може, тільки не хоче сказати про це.

Інша Яніна виправдовувала, як могла, свого батька. Ненавиділа і виправдовувала. Вона, а не мати, приходила на його випускний, дивилася крізь вікно, з ким танцюватиме її коханий. Вона, а не мати, чекала його біля дверей у білому платтячку в синій горошок, тремтіла під холодним, зовсім не літнім дощем, припадала, мокра, до білої сорочки, схлипувала, не соромлячись обціловувала. Він вів її, Яніну, до гуртожитку, щоб обсушити, вона слухняно роздягалася, у напівсні скидала з себе платтячко, комбінашку, ліфчик, трусики, геть усе. Вона, Яніна, кохалася, зачинаючи себе ж — з самого початку незаконну, ще маленькою краплинкою слизу відторгнену від цього світу, який її вважатиме чужою і упослідженою.

Спочатку її не любитиме, навіть ненавидітиме матір, коли зрозуміє, що вона (матір) не потрібна тому, кого так кохала. Останнім зойком у тій драмі стане ім’я доньки — Яніна. Яніною звали матір її справжнього батька, Ростислава Заточняка. Прізвище має значення лише для Яніни. Через багато років вона після п’ятнадцятирічної розлуки (а втім, за ті тридцять шість років, які Яніна провела поза рідним домом вже дорослою, бачила вона матір сім чи вісім разів) приїде до Вербки, рідного материного села, і заявить, що не поїде, доки мати не повідомить їй адресу її батька та його справжнє прізвище. Їх поєдинок (мати сказала: «Я забула, я викреслила його зі свого життя, і тобі він не потрібен, він може принести тільки горе») тривав цілий тиждень. Мати здалася, головне, тому, що хотіла, аби дочка, котра принесла стільки неприємностей в її житті, швидше зникла з очей.

— Якщо ти мені збрехала, я приїду й спалю твою хату, — сказала Яніна.

— Тобі не доведеться цього робити, — сказала мати, як доньці здалося, дуже стомлено.

Коли ж Яніна покидала оселю з твердим наміром ніколи сюди більше не навідуватися, мати несподівано провела (вперше!) її до воріт і сказала тихо-тихо, Яніна ледве розчула:

— Напиши мені про нього, про зустріч.

Її погляд був прохальним. Вперше був таким погляд, звернутий

Відгуки про книгу Острів Сильвестра - Володимир Лис (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: