Щастя Ругонів - Еміль Золя
— Нам нічого не треба, — казав він, — ви ж утримуватимете мене та мою жінку, а колись порахуємося.
П’єрові було ніяково; він погодився, але його щось турбувала безкорисливість сина. А той казав собі, що батько, мабуть, не скоро зможе повернути йому десять тисяч готівкою і що він і жінка розкошуватимуть на кошти батьків, поки їхню спілку буде розірвано. Важко було б йому краще вмістити свій маленький капітал. Коли ж торговець олією втямив, як він пошився у дурні, він уже не міг спекатись Арістіда. Посаг Анжели було пущено в обіг, і він поки що не давав зиску. П’єрові довелося тримати в себе молодих, хоч його в саме серце вражали і вкидали в розпуку невситимий невістчин апетит та синове ледарство. Аби він міг відкупитися від них, то давно б викинув за двері цих паразитів, що, за його енергійним висловом, висмоктували його кров. Фелісіта ж потайки їм потурала; Арістід, знаючи її честолюбні мрії, щовечора ділився з нею своїми планами на будучність, кажучи, що вони от-от мають, здійснитися. Хоч як дивно, Фелісіта ладила з невісткою; треба сказати, що Анжела не мала своєї волі і що нею кожен міг користуватися, як річчю. П’єр обурювався, коли жінка починала казати. Йому про майбутні успіхи молодшого сина, і кричав, що швидше всього Арістід доведе колись фірму до цілковитої руїни. Всі чотири роки, що молоді прожили в батька, Ругон збивав бучу, угамовуючи сварками свою безсилу лютість. Проте ні Арістід, ні Анжела ніколи не втрачали спокою. Вони закорінились у домі, і ніщо не могло їх зрушити з місця. Кінець кінцем П’єрові таки підскочив щасливий випадок, і він повернув синові десять тисяч франків. Але коли чали підбивати рахунки, Арістід почав такі дріб’язкові суперечки, що батько махнув рукою і нічого не втримав за харчування та помешкання. Молоді оселилися в старому кварталі, на майдані Сен-Луї, за кілька кроків од батьків. Десять тисяч швидко проїли. Доки в хаті були гроші, Арістід нічого не змінив у своєму житті. Але коли дійшло до останнього стофранкового білета, він зробився нервовим. Він блукав по місту з розгубленим поглядом, не пив більше своєї філіжанки кави в клубі і жадібно стежив за грою, не торкаючись карт. Злидні обурювали його. Все ж він протримався доволі довго, вперто не бажаючи нічого робити. 1840 року в нього народився син Максим. Коли дитина підросла, бабуня Фелісіта примістила його пансіонером до колежу і потайки платила за його утримання. У Арістіда стало одним їдцем менше, але бідолашна Анжела помирала з голоду, і чоловікові довелося кінець кінцем шукали собі роботи. Йому пощастило засісти в підпрефектурі; там прослужив він біля десяти років, але досяг тільки платні в тисячу вісімсот франків. Озлоблений, жовчний, він почував тільки невсипущу жагу до тих утіх, що був позбавлений Скромне становище дрібного урядовця доводило його до розпуки; зарплата в півтори тисячі франків здавалася йому іронією долі. Він мучився від незаспокоєних прагнень. Фелісіта, якій він звіряв свої страждання, була трохи й рада з його незаспокоєності: вона сподівалася, що злидні подолають його лінощі. Арістід почав приглядатися до подій потаємці, насторожено, мов злодій, що чекає нагоди. 1848 року, коли брат його подався до Парижа, Арістід задумав був рушити слідом. Але Ежен був парубком, Арістід же не міг тягти за собою жінку, не маючи в кишені грошей. І він залишився, виглядаючи, передчуваючи близьку катастрофу, ладний кинутися на першу-ліпшу здобич.
Середульший син Ругонів, Паскаль, здавалося, не належав до цієї сім’ї. Він становив один з типів, що ніби порушують закони спадковості. В сім’ї раптом народжується істота, що в ній виявляються тільки творчі сили природи: Паскаль не скидався на Ругонів ні духовно, ні фізично. Він був високий на зріст, з приємним ї суворим обличчям; його щирість, любов до науки були цілковитою протилежністю шанолюбним замірам і корисливості його кревних.
Відбувши успішно в Парижі свої медичні студії, Паскаль доброхіть повернувся до Пласана, незважаючи на умовляння професорів. Йому подобалося спокійне провінційне життя, він уважав, що для вченого воно корисніше за паризьку метушню. Але в Пласані він не старався придбати клієнтуру. Його потреби були дуже скромні, він зневажав гроші і задовольнявся небагатьма хворими, що припадком попадали до нього. Всіх його розкошів тільки й було, що маленький світлий будиночок у новому місті, де він працював, жив самотою, вивчаючи природу. Особливо захоплювала його фізіологія. В місті знали, що він купує трупи в гробокопа, що був при шпиталі, і це наганяло жах на делікатних паній та боягузливих буржуа. Правда, вони не дійшли до звинувачень Паскаля в чаклунстві, але пацієнтів у нього стало ще менше. Його мали за дивака, і люди з вищого товариства не довірили б йому лікувати дряпинки на мізинцеві, щоб не компрометувати себе. Жінка мера раз якось сказала:
— Я радніше вмерла б, ніж стала б лікуватися в цього пана. Від нього тхне небіжчиком.
Відтоді Паскаля почали цуратися. Але він не шкодував, що вселяв такий жах. Чим менше було пацієнтів, тим більше було в нього змоги віддаватися своїм улюбленим наукам. А що Паскаль брав за візити дуже мало, нарід залишався вірним йому. Він жив спокійно на свій скромний заробіток та осторонь обивателів, тішачись чистою радістю вченого — радістю дослідів та винаходів. Від часу до часу він надсилав статтю до Паризької Академії наук, й пласанці зовсім не знали, що цей дивак, «цей пап, від якого тхне небіжчиком», має велику славу, великий авторитет у вченому світі. Бачачи, як він у неділю рушає в екскурсію на Гаррігські горби із ботанізиркою через плече та геологічним молотком у руці, пласанці знизували плечима і порівнювали його з іншим міським лікарем, таким медоточивим з паніями, котрий носив прегарні краватки і ширив
