Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

— Не кричіть так. Вам же, гадаю, не хочеться, щоб янкі почули. Хто-небудь казав вам, що очі у вас, як у кішки... і світяться в темряві?

— Облиште це, Рете! Я скажу вам усе. Мені гроші потрібні до зарізу. Я... я брехала, кажучи, що все у нас нормально. У нас так погано, що гірше вже нікуди. Батько... він... як не при собі. Він став такий чудний, відколи померла мама, й мені від нього ніякої допомоги. Він зовсім здитинів. І у нас нема кому працювати на полі й збирати бавовну, а годувати треба тринадцять ротів. І податки... Вони такі високі. Я скажу вам усе, Рете. Цілий рік ми жили надголодь. О, ви цього не знаєте! Ви й не уявляєте, що це таке! Ми ні разу не могли наїстися досхочу, і це жах — прокидатися вранці голодною й лягати спати голодною. І у нас нема теплої одежі, і діти весь час застуджені й хворі і...

— А звідки у вас ця чарівна сукня?

— Це з маминої портьєри,— відповіла Скарлет; пройнята розпачем, вона вже й не крилася зі своєю ганьбою.— Я можу витримати і голод, і холод, але тепер... тепер саквояжники підвищили податок на Тару. І гроші треба сплатити негайно. А у мене всіх грошей — одна золота монета в п’ять доларів. Мені вкрай потрібні гроші на податок! Ви розумієте це? Якщо я не сплачу податку, я... ми втратимо Тару, а ми просто не можемо її втратити! Я не можу до цього допустити!

— Чом же ви так прямо й не сказали мені про це, а взялися грати на моєму співчутливому серці,— адже я такий поступливий, коли йдеться про гарненьких жіночок. Ні, Скарлет, не вдавайтесь до сліз. Ви вже перепробували всі свої прийоми, за винятком цього, а його якраз я, може, й не витримаю. У мене й так серце крається, що ви упадали за моїми грішми, а зовсім не за моєю чарівною персоною.

Скарлет пам’ятала, що в насмішкуватих словах на свою власну адресу — як і на адресу інших — він не раз казав правду, і допитливо глянула на нього. Чи й справді вона вразила його до живого? Невже-таки вона йому не байдужа? Може, таки й справді він збирався запропонувати їй руку й серце, поки не побачив її долонь? Чи він думав тільки повторити ту свою огидну пропозицію, яку вона вже чула двічі? Якщо вона йому не байдужа, то, може, ще вдасться якось його привернути. Але Ретові темні очі пронизували її аж ніяк не закоханим поглядом, та й тихий смішок його нічого такого не засвідчував.

— Це ваше забезпечення мені не підходить. Я не плантатор. Який там ще варіант у вас є?

Ну що ж, лишається тільки останнє. Треба зважитись. Вона глибоко перевела подих і подивилась йому просто у вічі, відкинувши всяке кокетство й прикидання — всі її зусилля зосередилися на тому, щоб витримати цю хвилину, якої вона боялася найдужче.

— Я... я маю ще саму себе.

— Це як розуміти?

Вона стисла щелепи, аж підборіддя зробилося квадратовим, а очі зблиснули смарагдом.

— Пам’ятаєте той вечір на веранді в тітоньки Туп, під час облоги? Ви сказали... ви сказали тоді, як сильно жадаєте мене.

Він недбало відхилився на спинку стільця й подивився в її напружене обличчя, сам нічим не виявляючи своїх почуттів. Щось тільки промайнуло на мить в його очах, але уста так і лишилися зціплені.

— Ви сказали... сказали тоді, що ніколи Жодної жінки ще так не жадали, як мене. Якщо ви й досі цього прагнете, я — ваша. Рете, я згодна на будь-що, тільки, ради Бога, випишіть мені чек на гроші! Я обіцяю вам! Слово честі! Я від слова не відступлюся. Коли хочете, я навіть дам розписку.

Він дивився на неї якимсь дивним поглядом, усе так само непроникним, і вона, кваплячись виговоритись, не могла зрозуміти, розважає це його чи викликає відразу. Якби він хоч що-небудь сказав, хоч слово! Вона відчувала, як починають пашіти у неї щоки.

— Мені терміново потрібні гроші, Рете. Інакше нас викинуть на дорогу, і цей клятий батьків управитель загребе весь маєток і...

— Хвилинку. Що дає вам підстави гадати, ніби я й аж досі жадаю вас? І що ви варті аж триста доларів? Більшість жінок цінує себе дешевше.

Скарлет густо почервоніла: приниження її було цілковите.

— Чому ви на це йдете? Чом ви не махнете рукою на плантацію й не переберетесь до міс Дріботуп? Половина ж її будинку — ваша.

— Господи! — скрикнула вона.— Та невже ви нічого не тямите? Я не можу віддати Тару! Це моя батьківщина. І я не хочу її віддавати. Поки жива, я її не віддам!

— Ірландці — найдивовижніший народ,— мовив він, випростуючись на стільці й витягаючи руки з кишень.— Вони так високо цінують різні речі, які зовсім цього не варті. Як ось, приміром, землю. Що той клапоть землі, що цей — хіба не однаково? Але з’ясуймо нашу справу до кінця, Скарлет. Ви приходите до мене з діловою пропозицією. Я даю вам триста доларів, а ви стаєте моєю коханкою.

— Так.

Тепер, коли це бридке слово вже прозвучало, їй ураз полегшало, і надія знову ожила. Він же сказав: «я даю вам». В очах у нього з’явився якийсь диявольський полиск, так наче він відчував незмірну втіху.

— А проте, коли я мав нахабство викласти вам цю саму пропозицію, ви виставили мене за двері. І ще обізвали всілякими крутими словами, докинувши при тому, що не бажаєте наживати «купу байстрюків». Ні, моя люба, я зовсім не троюджу ваші рани. Я тільки дивуюся, який у вас своєрідний розум. Ви не хотіли цього зробити для власної насолоди, а тепер згодні на це, щоб відігнати злидні, які стоять у вас під дверима. В цьому я бачу підтвердження своєї думки, що будь-яку цноту можна купити, коли маєш досить грошей.

— Ой Рете, навіщо ви це розводите! Коли хочете ображати мене — будь ласка, тільки дайте мені грошей.

Дихати Скарлет стало легше. Рет не був би самим собою, якби не дошкулив їй своїми образами, відплачуючи за те, що вона колись йому допікала, і за те, що тепер спробувала його ошукати. Нічого, це можна стерпіти. Вона будь-що може стерпіти. Заради Тари