Щиголь - Донна Тартт
— Що ж, — касирка подивилася на екран свого комп’ютера, — у вас іще багато часу. Купите квиток, коли повернетеся сюди ввечері.
— Авжеж, — сказав я, затиснувши носа, щоб не чхнути, — але я хочу купити його зараз.
— Боюся, це неможливо.
— Будь ласка. Це мені дуже допоможе. Я стояв тут у черзі сорок п’ять хвилин і не знаю, яка черга буде ввечері. — Від Піппи, яка об’їздила залізницею всю Європу, я знав, що в поїздах паспорти ніколи не перевіряють. — Усе, чого я хочу, це купити квиток тепер, щоб устигнути залагодити всі свої справи, перш ніж приїду сюди ввечері.
Касирка пильно подивилася на мене. Потім узяла моє посвідчення особи й подивилася на фотографію, потім знову на мене.
— Слухайте, — сказав я, коли вона завагалася чи мені здалося, що вона вагається. — Ви ж бачите, що це я. Моє ім’я, мою картку соціального страхування. А зараз, — сказав я, полізши до кишені по ручку й папір, — дозвольте мені продублювати вам свій підпис.
Вона порівняла обидва підписи, поклавши їх поруч. Знову подивилася на мене й на мою картку — і, схоже, несподівано прийняла рішення.
— Я не можу прийняти ці документи.
І вона посунула мою картку крізь віконце до мене.
— Чому?
Черга позаду мене наростала.
— Чому? — повторив я. — Це ті документи, якими я користуюся замість паспорта, щоб літати в Сполучених Штатах. Підписи збігаються, — сказав я, коли вона нічого не відповіла. — Хіба ви не бачите?
— Пробачте.
— Ви хочете сказати… — Я чув, як у моєму голосі звучить розпач; вона дивилася на мене агресивним поглядом, ніби казала: я тобі не дозволю тут сперечатися! — Ви хочете мені сказати, я повинен прийти сюди ввечері й знову вистояти цю чергу?
— Даруйте, сер, я нічим не можу допомогти вам. Наступний, — сказала касирка, дивлячись через моє плече на наступного пасажира.
Коли я йшов назад, проштовхуючись крізь натовп, хтось сказав позаду мене:
— Гей! Послухай-но друже…
Спочатку, дезорієнтований спілкуванням із касиркою, я подумав, що той голос мені вчувся. Та коли розгублено обернувся, то побачив схожого на тхора тінейджера з запаленими червоними очима й поголеною головою, який перехилявся з п’ятки на носок у своїх велетенських кедах. Побачивши, як він шастає поглядом туди-сюди, я спочатку подумав, що він хоче продати мені паспорт, але натомість він нахилився й сказав:
— І не намагайся.
— Ти про що? — невпевнено запитав я, поглянувши на жінку-поліціянта, що стояла за п’ять футів від нього.
— Послухай, друже. Я їздив із паспортом сотню разів, і мене ніколи не запитували, є він у мене чи його нема. Але що сталося того разу, коли його в мене не було? Коли я приїхав до Франції, вони замкнули мене до імміграційної в’язниці, дванадцять годин годували покидьками й ставилися до мене як до покидька. То була жахлива й брудна поліційна камера. Повір мені — треба, щоб твої документи були при тобі. І щоб із ними все було гаразд.
— Твоя правда, — погодився я.
Я спливав потом у своєму пальті, яке не наважувався розстебнути. Шарфі, який не наважувався розмотати.
Мені було жарко. Боліла голова. Пішовши від нього геть, я відчував, як обпалюють мені спину люті погляди камер спостереження; і я намагався здаватися спокійним, проштовхуючись крізь юрбу, від лихоманки мене хитало, а в кишені я жмакав телефонний номер американського консульства.
Телефон-автомат я знайшов не відразу — кабіни стояли на протилежному боці вокзалу, а весь вільний простір там був напакований тінейджерами, що сиділи колом на підлозі, ніби їхнє плем’я зібралося на важливу нараду, — а ще більше часу в мене забрали спроби допетрати, як же з нього зателефонувати.
Бурхливий потік нідерландської мови. Потім мене привітав приємний американський голос: ми вітаємо вас у консульстві Сполучених Штатів у Нідерландах, чи не бажаю я перейти на англійську мову? Якісь меню, якісь варіанти вибору. Натисніть кнопку 1, якщо вам треба це, натисніть 2, якщо вам треба те, і чекайте відповіді оператора. Я терпляче виконав усі інструкції і стояв, дивлячись на натовп, аж поки зрозумів, що, можливо, я роблю помилку, дозволяючи людям бачити своє обличчя, й відвернувся до стіни.
Телефонний виклик ішов так довго, що я став провалюватися в якийсь негустий туман, коли раптом на лінії клацнуло й там пролунав бадьорий американський голос, власниця якого, схоже, зовсім нещодавно засмагала на пляжі в Санта-Крусі:
— Доброго ранку, це американське консульство в Нідерландах, чим можу вам допомогти?
— Вітаю вас, — із полегкістю сказав я. Я хотів був назватися якимсь вигаданим ім’ям лише щоб дізнатися потрібну мені інформацію, але був надто слабкий і виснажений, щоб клопотати собі цим голову. — Боюсь, я потрапив у халепу. Мене звуть Теодор Декер, і в мене вкрали паспорт.
— Ох, співчуваю. — Вона щось друкувала, я чув клацання клавіатури на протилежному кінці лінії. Десь на задньому тлі грала різдвяна музика. — Ще й час такий невдалий — усі подорожують… Ви заявили про свою втрату представникам влади?
— Що ви маєте на увазі?
— Якщо у вас украли паспорт, ви повинні негайно повідомити поліцію.
— Я… — я вилаяв себе подумки, навіщо я сказав, що паспорт у мене вкрали? — Ні, я не звертався ні до кого, бо це сталося щойно. На Центральному вокзалі. Правду кажучи, я не переконаний, що його в мене вкрали, думаю, він просто випав із кишені.
— Ну, знаєте, — ще трохи клацання по клавіатурі, — байдуже, вкрали його чи ви він випав у вас із кишені, ви повинні написати заяву в поліцію.
— Так, але я мав щойно сісти на потяг, а мені відмовляються продати квиток. А я повинен бути вночі в Парижі.
— Побудьте на лінії. — На вокзалі було надто багато людей, волога шерсть і густий натовп у перегрітому приміщенні смердять жахливо. Через мить на лінії клацнуло — вона знову взяла слухавку. — Будь ласка, надайте мені таку інформацію про себе…
Ім’я та прізвище. Дата народження. Дата й місто видачі паспорта. Я спливав потом у своєму пальті. Навколо вологі тіла, які важко дихали.
— Ви маєте документи, які підтверджували б ваше громадянство? — запитала вона.
— Пробачте…
— Колишній паспорт? Свідоцтво про народження або документ про прийняття в громадянство?
— Я маю картку соціального страхування. Та посвідчення особи, видане штатом
