Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Раптом я побачив місіс Вімпер. Вона кивком покликала мене.
— Що ми забули тут, серед цих акул? — простогнала вона. — Нащо ви мене запросили? Жахливі люди! Може, втечемо звідси?
— Куди?
— Та куди завгодно! В «Ель Марокко». Або до мене додому.
— Залюбки, — відповів я. — Але я не можу звідси піти. Я зараз тут як на службі.
— На службі? А як щодо мене? Переді мною ж ви не маєте жодних зобов’язань? Ви мусите мене звідси забрати, бо саме через вас мене запросили.
Її аргументація здалась мені досить цікавою.
— Ви часом не росіянка?
— Ні. Чому запитуєте?
— Бо саме росіянкам якнайкраще вдається з неправильних припущень та неправильних висновків вибудовувати стрункі логічні конструкції і висловлювати претензії. Дуже привабливо, дуже жіночно й дуже дражливо.
Місіс Вімпер розсміялася:
— І багато ви знаєте таких росіянок?
— Кількох. Щоправда, це емігрантки. Я зауважив, що в них просто талант без причини у всьому обвинувачувати чоловіків. Вони вважають, що таким чином вони підтримують вогонь кохання.
— Скільки всього ви знаєте! — мовила місіс Вімпер, кинувши на мене довгий, допитливий погляд. — То коли ми підемо? У мене нема жодного бажання і далі слухати фальшиві проповіді цієї Червоної Шапочки.
— А чому саме Червоної Шапочки?
— Тоді вовка в овечій шкурі.
— Це не з казки про Червону Шапочку. Це цитата з Біблії, місіс Вімпер.
— Дякую, професоре, але в обох випадках фігурує вовк. Скажіть, будь ласка, а вас не нудить, коли видивитеся на цю зграю маленьких і великих гієн та вовків, які вештаються тут, хизуючись своїми Ренуарами у пащеках?
— Поки що ні. Я сприймаю це інакше, ніж ви. Мені подобається, коли хтось серйозно говорить про речі, на яких зовсім не розуміється. Це звучить так по-дитячому і по-новому. А фахівці завжди справжні зануди.
— А ваш верховний жрець, який зі сльозами на очах говорить про картини, як про власних дітей, і все одно залюбки і дуже вигідно продає їх, цей торговець дітьми?
Я розсміявся. Вона добре орієнтувалася на цьому ярмарку марнославства.
— І що ми тут забули? — вела вона далі. — Проведіть мене додому.
— Я відвезу вас додому, але потім я мушу сюди вернутися.
— Добре.
Я мав би здогадатися, що її водій чекає на неї у машині перед будинком, але чомусь не додумався. Вона помітила моє здивування.
— А тепер везіть мене додому, я не кусаюся, — заспокоїла вона. — Потім вас знову сюди доставлять. Я ненавиджу сама повертатися додому. Ви й гадки не маєте, яка порожня може бути квартира.
— Помиляєтеся, — заперечив я. — Я це знаю.
Водій зупинився і відчинив двері. Місіс Вімпер вийшла з машини і, не чекаючи на мене, подріботіла до дверей будинку. Я роздратовано пішов слідом.
— Мені шкода, що я знову мушу туди повертатися, — сказав я. — Але ж ви розумієте, що інакше не можна.
— Та ні, інакше можна, — відповіла вона. — Але тут уже ви точно нічого не розумієте. На добраніч. Джоне, відвези містера… Забула, як вас звати?
Я втупився в неї і без вагань відповів:
— Мартин.
Вона й оком не повела:
— …містера Мартина назад.
На якусь мить я хотів було передумати, а потім таки сів у машину.
— Відвезіть мене до найближчої стоянки таксі, — попросив водія.
Він завів двигун.
— Зупиніться тут, — сказав я, коли ми проїхали два квартали. — Там стоїть таксі.
Водій обернувся:
— Чому ви хочете вийти? Мені зовсім не обтяжливо вас відвезти.
— Зате це обтяжливо для мене.
Він вишкірився:
— Мені б ваші проблеми.
Джон зупинив машину. Я дав йому чайові. Він похитав головою, але гроші взяв. На таксі я поїхав до Сильверса. Тоді вже я похитав головою. І чого ж я такий ідіот?
— Відвезіть мене, будь ласка, не на Шістдесят другу, — звернувся я до таксиста, — а на П’ятдесят сьому вулицю, на розі з Другою авеню.
— Як скажете, шеф. Красива ніч, правда?
— Спекотна.
Я вийшов біля крамниці з делікатесами братів Штерн. Там іще було відчинено. Кілька гомосексуалістів з блаженними усмішками вибирали собі холодні закуски на вечерю. Я зателефонував Наташі. Вона чекала мене не раніше як через дві-три години. Тому я вирішив зателефонувати, перш ніж піднятися до неї в квартиру. День і так був сповнений несподіванок, і я хотів запобігти новим.
Вона була вдома:
— Де ти? Зі своїми колекціонерами? Відпочиваєш від них на свіжому повітрі?
— Я і не з колекціонерами, і не з місіс Вімпер. Я в магазині братів Штерн, між сиром «Крафт» і салямі.
— Купи півфунта салямі і сірого хліба.
— І масла?
— Ні, масло в нас іще є. А от сир «Едам» не завадив би.
Раптом я відчув себе дуже щасливим.
Коли вийшов із телефонної будки, в магазині вже бавилися троє пуделів. Я впізнав Рене та його господаря, рудоволосого Яспера. Він із притаманними багатьом голубим легкістю і недбальством привітався зі мною:
— Як справи, незнайомцю? Давно не бачилися!
Мені саме давали салямі, сир і шоколадний пиріг у круглій алюмінієвій фользі.
— От як? — прокоментував Яспер. — Продукти для пізньої вечері?
Я мовчки глянув на нього. На щастя, він не запитав, чи я вечерятиму зі своєю подругою, інакше на його руді кучері я вмостив би шоколадний пиріг у фользі, наче корону.
Він більше нічого не казав, але вийшов услід за мною на вулицю.
— Трохи прогуляємося? — таки не втримався і закрокував у ногу зі мною.
Я озирнувся. На Другій авеню було луже людно: мабуть, саме година вечірнього променаду, бо вулиця аж кишіла геями, з пуделями і без них. А ще — з карликовими таксами, більшість із яких господарі несли під пахвами. Панувала святкова атмосфера. Люди віталися, жартували, відпускали псів на край тротуару справляти нужду, спостерігали одне за одним і обмінювалися поглядами. Я помітив, що саме привертаю загальну увагу. Яспер гордо крокував поруч зі мною, киваючи всім із таким виглядом, наче він щойно купив мене на базарі. Всі обговорювали мене, як його найновішу перемогу.
Мені, мов хтось шию здавив. Я різко повернув у протилежному напрямку.
— Куди ви так поспішаєте? — запитав Яспер.
— Я щоранку, ходжу до церкви приймати святе причастя, і мені треба підготуватися до нього. Бувайте!
На мить Яспер онімів. А потім у мене за спиною пролунав сміх — сміх, який несподівано нагадав мені місіс Вімпер. Я зупинився біля кіоску з газетами і купив «Джорнел» і «Ньюс».
—