Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Армії Антанти[475] прорвали болгарський фронт. Болгарія попросила сепаратного миру. Для Австро-Угорщини тепер був відкритий шлях на південь. Але австрійська армія теж кинула зброю і пішла додому. Бо й самої Австро-Угорщини вже не було. Польські землі відокремилися. Серби й хорвати проголосили південно-слов'янську федерацію. Галичани заявили про єднання з великою Україною. Угорщина відокремилася як незалежна держава. Чехи повстали за самостійну республіку. Від величезного сполученого королівства залишилися самі коронні провінції, які й утворили тепер Австрію. Імперія розпалася, монархія агонізувала, останній Габсбург — Карл — вже два дні як заявив про зречення від престолу[476].
— Мадяри! — кричав капрал. — Батьки! Діти! Жони! Батьківщина кличе пас! Пощо воювати чужі землі? Нем імперія! Гура свобода!
— Революціон! Революціон! — загукали кірасири, потрясаючи гвинтівками. — Нем імперія! Нідер міт'м кріге![477] Мир. Я хочу миру!..
Це вже не був взвод, і це вже не були солдати австрійської армії, це були — угри, чехи, словаки, українці, хорвати, німці, поляки, євреї, цигани, це були сини, батьки, брати, чоловіки — з гвинтівками в руках.
Вони враз заспівали щонайменше двадцять пісень зразу: кожний тяг своєї — угр угорської, поляк польської, чех чеської. Мов п'яні, вони рушили вулицею вниз на чолі з капралом, що йшов без пояса і без кепі. Капрал крокував задом, здійнявши руки, віючи телеграфними стрічками по вітру. Він диригував усіма двадцятьма піснями враз. Хтось пальнув з гвинтівки в ліхтар. Тоді пальнули всі п'ятдесят. З оглушними співами, з безладною стріляниною вгору, мов навіжені, вони майже бігли, самі не знаючи куди і пощо.
Побитий, з розірваним коміром, фендрик стояв сторопілий на тротуарі, хтось з перехожих тицяв йому до рук його закаляне кепі, але він не бачив, не чув нічого, нічого не розумів. Очима, повними жаху, він дивився вздовж вулиці — вслід своєму, колишньому своєму, взводові…
Розкішний лаковий фаетон — то було ландо самого полковника фон Таймо — промчав вихором знизу Графської на Центральну вулицю. Біля дантиста Кирчика фурман згарячу осадив скакунів. Дама в манто й розкішному боа срібного песця стрибнула з ландо і побігла в браму через двір до старого облізлого флігеля. Вона моторно збігла ламаними східцями на другий поверх. Не постукавши, вона шарпнула двері, оббиті клапіттям чорної церати. Просто з порога вона гукнула в сутінок кімнатки:
— Швидше, хто тут є?!
Назустріч оклику, назустріч несподіваній гості з зім'ятого ліжка підвівся скуйовджений Піркес. Він лежав роздягнутий під ковдрою і був блідий.
— Аглая Вікентіївна? — витріщився він ошелешений.
— Швидше, вставайте, ах, чорт!
— Ви ж…
— Це навмисне! Швидше! — двома фразами вона з'ясувала все. — В австрійській армії зараз буде повстання. Більшовики спробують захопити владу.
— Аглая Вікентіївна, я не знав, що ви…
— І прекрасно! Зате я про вас знаю все. Швидше! Член комітету, який керує партизанами, якраз у партизанів. Але я знаю, що вам відомий ліс, де Зілов з партизанами. Їх негайно треба повідомити. Нехай ідуть просто до міста.
Тільки тут Аглая побачила, що Піркес аж прозорий, що він, очевидно, нездужає.
— Що з вами таке?
— Дурниці!.. — Піркес напнув на себе ковдру і сів на ліжку. — Невеличка кровотеча з легенів, розумієте, тебеце. Явку партизанів знає тільки Одуванчик…
— Знаю, така патлата дівчина. Зразу ж хай біжить!
— Я її негайно знайду. Але ж одверніться, я вас дуже прошу…
Аглая схопилася, одвернулась. Піркес скинув ковдру і звівся, але голова закрутилася, він захитався і, перекидаючи стілець, поточився на підлогу. Аглая підхопила його і посадовила.
— Ну, покріпіться, милий, покріпіться… Ах, чорт! Де у вас вода? Ні, ви нікуди не здатні! Яка адреса дівчини?
— Ні! — нарешті звівся Піркес. — Ні, вам вона не повірить. Я йду.
Аглая його підтримувала під руку і подавала частини туалету.
— Ви сядете в ландо… я довезу вас до Одуванчика… а тоді сама в комітет. Наші комітетчики вже розійшлися по селах і піднімають селян. Робітники готові. Якби ж дати зброю хоч сотні чи двом робітників! У повіті австрійців дивізія — якраз десять тисяч. Але офіцерів не більше п'ятисот, — оце й буде реальна ворожа сила. Ви, Піркес, зразу ж повернетесь сюди. Раз ви нездужаєте, ви будете зв'язковим.
Піркес був готовий. Підтримуваний Аглаєю, похитуючись, він вийшов до ландо.
Вулицею котила безкрая юрба австрійців — ще півгодини тому солдатів австро-угорської армії. Австрійці бігли по тротуарах і вулицею вниз. Вони гукали і зрідка пострілювали.
— Керкер![478] — гукали одні. — Командо![479] — гукали інші.
Одні бігли до ставки командування — роззброювати, арештовувати, нищити. Інші кликали до тюрми — випускати на волю арештантів.
— Прекрасно! — зраділа Аглая. — Половина звільнених