Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

— Знаєш, що? Я чомусь подумала, що з такої нагоди треба виглядати якось особливо. Воно наче й чари-мари, але я вірю в ці ворожіння на Андрія, мені вже кілька разів збувалися. Може, саме через те, що я сприймала все серйозно? Якщо хочеш, я тобі позичу в що переодягтися, ходи, дівчата саме чепуряться.

Справді, Зуза, Амелія, Пеппі та ще двоє дівчат, яких Лінка не знала, може, то були подруги Інес із попередньої школи, саме приміряли якісь індійські блузки на бретельках, кольорові хустини, напівпрозорі широкі спідниці. Лінка вибрала собі червону сукенку з тонкої бавовни й гранатове намисто. «І звідки в неї стільки одягу?» — дивувалася вона. Гардероб Інес був чи не більший за Лінчину кімнату. Численні плаття були розвішані за кольорами.

— Ну й лахів у тебе! — не втрималася вражена Лінка.

Інес знизала плечима.

— У мами пунктик — варто їй пройтися по крамницях, як вона щось мені приносить. Уже й місця забракло.

— Не нарікай, хотіла б я мати бодай половину.

— Та я й не нарікаю! На щастя, у нас схожі смаки, інакше були би проблеми.

Лінка подумала, що Інес уже повністю вписалася в її клас. Що ж, із такою квартирою їй точно зробити це легше. Було чим заслужити прихильність однокласників. Ідеальна хата для вечірок.

— То, може, песика теж якось причепурити? — захихотіла Зуза. За мить на Фікусовій шиї вже була шифонова хустина в дрібні трояндочки.

— Окей, спершу імена, — Інес витягла аркуш, весь записаний чоловічими іменами. — Можете подописувати тут ті, що вам подобаються. Ну, щоб не сталося такого, що не вдалося витягнути імені коханого, бо я про нього забула.

Лінка глянула на аркуш і дописала «Адріан», а тоді, подумавши, ще й «Лукаш».

— Тепер треба з іншого боку проколоти шпилькою. Заплющити очі, напружити всі сили, космос мені допоможе…

Так допомогло, що Інес проколола ім’я «Клеофас».

— Хай йому чорт! — невдоволено засопіла вона. — І нащо я взагалі його написала? Це означає лише одне. Що я залишуся самотньою назавжди. Ну, де я знайду якогось Клеофаса?

— У «Новому Заповіті»! — засміялася Зуза — Це учень Ісуса, який першим після Магдалини бачив його воскреслим…

— Амінь, — скривилася Інес. — Маню, тепер твоя черга.

— Марек, — сказала та, заходячись реготом.

— І чого смієшся, що, ім’я погане?

— Та я ж просто не зможу зв’язатися ні з ким на ім’я Марек! Швидше від сміху помру!

— А що такого смішного в цьому імені?

— Не знаю, просто не знаю! Смішне та й годі!

— Ти що, п’яна?

— Ні, присягаюся! — Маня аж заходилася реготом.

— Лінко, твоя черга, зосередься.

Їй дуже хотілося проколоти аркуш так, щоб вийшло «Адріан». Дуже. Лінка навіть спробувала ошукати долю, їй здавалося, що вона пам’ятає, де написала ім’я.

— Антек! — вигукнула Зуза. — Ти знаєш якогось Антека?

— Ні, — похитала головою Лінка. — Не знаю.

— Ой, дівчата, то все дурниці, мені жодного разу ще не збулося. Мабуть, тому, що я цілком сучасна. Моя мама казала, що раніше так не ворожили, може, воно просто не діє.

— Аякже! Не діє! Діє, от тільки ти облажалася й проколола якогось Клеофаса, ха-ха! — засміялася Зуза. — А в мене точно збудеться.

— А в тебе що? Щось класне?

— Ну… узагалі… Даміан. Нормальне ім’я.

Усі знали, чому Зуза так раділа. Даміаном звали Азора.

— А нащо тобі знадобився пес? — поцікавилася Лінка. Зачувши слово «пес», Фікус нашорошив вуха, а тоді спробував лапами здерти хустину із шиї. Марно. Глянув докірливо на свою хазяйку й простягнувся на підлозі.

— Хвилиночку, зараз і його черга надійде, — Інес на мить зникла на кухні. Повернулася з печивом різної форми. — Фікусику, любиш солоденьке? — запитала вона пса. Той роззявив пащеку й відповів: «Гав!»

Дівчата вибухнули сміхом.

— Любить!

— Дивіться: кожне печиво іншої форми. Вибирайте собі по одному.

— Мені літачок!

— А мені ялинку!

— Гаразд, тільки не побийтеся. Печиво — це хлопці, які вам подобаються. Тепер розкладіть його на підлозі, але заберіть хтось пса, щоб він не бачив.

— Може, йому очі зав’язати?

— Ти що, дурна? Щоб він тут убився?

Невдовзі на підлозі лежало рядком печиво. Пес, якого впустили до кімнати, спершу розігнався, тоді посковзнувся, порозкидавши лапами акуратно розкладені солодощі й негайно схопив печивко у формі сердечка.

— Ого! Знає, що хапає!

Пес клацнув зубами й з’їв наступні два печива. Літачок і щось схоже на ведмедика без вух. Четверте печиво надгриз, а рештки покинув на підлозі.

— Чиє це сердечко?

— Моє, — відказала Зуза.

— Ну, мало того, що тобі дістався Азор, то ще й це ворожіння, яке віщує, що ти невдовзі вийдеш заміж! Браво! Ведмедик був мій, теж непогано, літачок теж, мабуть, хтось невдовзі освідчиться, якщо не цього року, то наступного — неодмінно.

— Та ну його, — Маня була явно розчарована. — Мого він навіть не торкнувся.

— Ну, не знаю, кому гірше. Моє він узагалі виплюнув. Що це значить? — запитала Лінка, відчуваючи, що зараз розрегочеться.

— Може, час змінити об’єкт? А той твій хлопець узагалі коли-небудь до Польщі приїде, щоб ми могли з ним познайомитися? — поцікавилася Евридика, яка несподівано пожвавилася, скуштувавши тістечок. Лінка подумала, що може, ця дівчина завжди виглядає сонною, бо недоїдає.

— Повинен приїхати на свята, — відповіла Лінка, проте тут-таки усвідомила, що так і не знає досі його планів, хоча грудень був, як то кажуть, на носі.

— Окей, дівчата, виливаймо віск, бо пізно вже.

Лінка простягла руку, спрямовуючи те, що вилилося з воску, у бік лампи. Вона й гадки не мала, що це може бути. Здалеку скидалося на обриси печінки. Та щойно світло лампи впало на воскову масу, як на стіні з’явилися чіткі обриси. Ніхто навіть не сумнівів не мав, який саме. Велике, рівне, наче за шаблоном вирізане серце.

— Отже, ти закохаєшся, — заявила Інес. — Колишній коханий нехай собі повертається до Лондона, нова любов чекає!

«Нізащо», — подумала Лінка. Вона сподівалася, що це серце означає лише одне: після Адріанового повернення все буде, як раніше. Або й краще.

Удома зайшла на чат, тоді у Фейсбук, на Скайп, бо вже встигла встановити його собі. Хотіла запитати Адріана про свята, але його ніде не було. Кинула погляд на мобілку, проте, на жаль, цей спосіб спілкування був задорогим, а в неї закінчилися безкоштовні хвилини. Лінка довго не могла заснути, гублячись у здогадах, де власне, подівся Адріан.

* * *

Адріан почув сигнал есемески. Справді, середина тижня й вечірка. Йому не дуже й хотілося, але не йти теж було не можна, тим більше, що його лише віднедавна почали кудись запрошувати. Якщо він хотів якось