Землянка - Віктор Семенович Близнюк

На обідній перекур (так, не без гіркої іронії, називали вдовиці і свої короткі перепочинки) влаштувались жінки за танком, де була тінь. Старші сіли одною купкою, простеливши під ноги куфайки й піджачки; дівчата вмостились окремо, перетягли до свого гурту соромливого Миколу. Всі тільки од роботи, ще не улігся пил над степом, руки гудуть від утоми, а на дівчат як найшло: то переморгуються, то раптом залящать, аж луна розляжеться, то штурхають одна одну, щоб якось зачепити Миколу. А він, чорний, мазутом пропахлий, знічено усміхається: «От попав!.. під перехресний вогонь!» Тільки Яшка, здається, розуміє скрутне становище солдата, з усіх боків оточеного дівоцтвом; Деркач насунув пілотку на лоб, блиснув трасуючими по розпашілих кирпах: «Тьпху! — сплюнув презирливо. — Хі-хі, ха-ха — весь розум бабський, — і до Миколи, — не дивуйтесь, це в них після бомбйожки».

— Ах ти, рудий! — підкинуло дівчат.

— Ану, сюди його!

— За галіфе!

Дівчата звалили Яшку, з реготом накинулись («Мала куча, дайте ще!»), товкли його носом у землю, мов шкідливого кота. Не стерпів танкіст — і сам туди ж, у реготливу купу: «Яшко, не здавайся!» — за плечі, за руки став розтягувать дівчат. Сміху, писку, шуму — як на досвітках.

Жінки, що вигрівали на сонці ноги, з материнською поблажливістю дивилися на молодечу забаву, яка нагадала їм і солов’їні вечори, і перегук парубків над Інгулом, і ту потаємну місцинку, де сиділи вони тільки вдвох… «Що то молоде! Війна війною, а погулять їм кортить. Та яка їм радість, дочкам нашим?»

І наче у відповідь матерям зринула з дівочого гурту пісня:

Пісню підхопили, вона журливо полилась над ріллею, над бур’янистими окопами, де чорною хмарою кружляло гайвороння.

Мабуть, торкнула пісня найболючіше: дівчата як і не сміялись перед цим — враз притихли, на присмаглі, вітром спиті обличчя лягла холодна тінь. Навіть Яшка, хоч і не заглиблювався він у тонкі порухи людської душі, і той делікатно мовчав, зрозумівши, що ляпать язиком зараз недоречно. Але він зиркнув на дорогу, і слова самі вискочили з рота:

— Хе!.. Кудим плентається.

Справді, до їхнього табору прошкував Кудим. Він ішов поволі, часто зупинявся, щоб відкашляться. Його жовто-бурий, вичовганий об хатні вугли кожух блискотів на сонці; биті валянки м’яко ступали по землі.

Кудим уклонився жінкам, поздоровкався з молоддю.

— Оксано, вас можна? — покосив очима в сторону, мовляв, хочу поговорити наодинці.

Трояниха, спантеличена і його просьбою, і пригніченим виглядом («Що з ним таке?»), пішла з Кудимом за танк. Вона й не помітила, що Яшці саме в цей момент треба було обмацать подряпини на броні, і саме з того боку, де вони стали.

Кудим довго бухикав, довго й важко віддихувався, кожух на ньому ходив, як міх. Пробивши клубок у горлі, старий хрипко мовив:

— Хочу просити у вас коня.

(«Овва! — пальнув Яшка своїми рудими. — Коня йому, поліцайська квочка!»)

— Геж, на день мені, знаця, транспорт.

Голос у Кудима був скорботний, вуса опущені, повіки запалені від бессоння чи недуги. «Дати коня?» — бригадирка не знала, що й відказати дідові. Одна конячина, а роботи — як бліх у старця. Он лише волочити скільки…

— Вам щось по хазяйству?

— Де там! — відмахнувся Кудим і ще хрипліше: — Горе в мене… Старшого, знаця, Антона поховав, а Федька… де й могила його, не знаю… Всяке про Федьку казали: і такий, і сякий… Лжі пельку не заткнеш — сторота (Яшці здалось, що Кудим якраз на нього косує, і хлопець бликнув на діда з викликом: «Ну казав! І казатиму!.. Хіба не правда!»). Всяке брехали, — продовжував дід. — Як не судом, знаця, то брудом… А бруд — це бруд, все одно відкисне.

— Щось не пойму вас, діду, — стенула плечима Оксана.

— Зараз, дочко, зараз, — Кудима почало смикать за груди. Це було вступом до кашлю.

Кашляв дід так. Відкидав трохи назад голову, на повний рот хапав повітря, і коли засьорбував його, в горлі на всі лади вигравали пищики. На якусь мить дід завмирав, звівши до неба заплющені очі, а тоді немовби рубав з розгону дрова: кха! кхе! кхи! кхі! Десь у глибині його шкварчало, булькотіло, аж поки не виривалося свистом з грудей.

Набухикавшись, дід витирав кожушиною сльози, а за одно й під носом; од вологи край рукава зашкаруб, збігся в гармошку.

З кашлем, як і з латаним кожухом, дід ніколи, ні за якої погоди не розлучався. Досить було почути десь у березі, в кінці села, або з темряви лунке «кахи-ках!» — люди вже знали: Кудим.

На цей раз, посеред розмови з Оксаною, дід викахкував особливо довго і болісно. Насилу вгамувався, висушив очі й повів далі спокійніше:

— Знаця, стрівся мені чоловік, сам нетутешній, у мене він зараз; я йому про свою печаль, про синів, знаця, й викладую. А він і каже: «Слухайте, — каже, — Федька то чи не Федька, брехати не буду, а чув я за такого страдника. В Гуйцях (село, знаця, під Бобринцем) вбили бузувіри одного чоловіка. І цей убієний, каже, теж тікав до красних із братом своїм і ще одним парубком. Так їх німці зловили, двох зразу — в росход, а того, що на Федьку скидається, зв’язали й повезли на машині. І так мордували, бусурмани, так знущалися — кров’ю вмивався. За те, знаця, що втік із поліції і до красних хотів. Кололи його, нещасного, вогнем палили, а тоді — в колодязь… Я,