Жуль - Дідьє ван Ковелер
— І... як? Вдало?
У його погляді я побачив виснажливу покору.
— А самі як гадаєте? — запитав старий, вказавши на приплив, що знищував його витвір.
— І що ви їм кажете, отим вашим «розумним силам»?
— Кажу, аби повернулись по мене.
Я трохи помовчав. Старий, напевно, потрактував це як знак поваги, бо глянув на мене з симпатією.
— Я правильно зрозумів, — тихо запитав я, — ідеться ж про НЛО?
— Якщо ви про внутрішній зміст моїх слів, то так. Коли мені було дев’ять, вони мене вже викрадали — на одну ніч. Я нічого не пам’ятаю, проте відтоді жити було нецікаво. Мені поталанило поспілкуватися з набагато вищою цивілізацією...
Я вирішив, що маю справу зі схибленим уфологом-аматором, який зараз почне напихати мене своїми теоріями. Тож я заговорив про астрофізику — даючи йому зрозуміти, що я далеко не найкращий співрозмовник на тему маленьких зелених істот. Та на мій подив, старий відповідав зі знанням справи. Чорні діри, множинність усесвітів, часово-просторові похибки, теорія струн... Його рівень не поступався моєму. А може, був навіть і вищим.
— Сорок років я працював в обсерваторії на Південному піку. Протирав лінзи. Місце дуже вплинуло на мене, я багато про що дізнався — адже постійно спілкувався з різноманітними геніями. Проте так нічого цікавого й не побачив — навіть у 106-сантиметровий телескоп «Жантійї». Жодного прибульця, жодного сліду позаземного життя у сонячній системі, жодної ознаки бажання увійти з нами в контакт, жодного відповідного шерегу планет...
Він підняв сорочку. Грудями йшли червоно-брунатні смуги, подібні до родимих плям або екземи. Незважаючи на вже сиве волосся та зморшки була помітна подібність цих смуг із кружинами, які старий креслив на піску.
— Оце й усе, що вони лишили мені, — пояснив він. — Що це: позначка, підпис, послання? Певно, я вже ніколи про це не дізнаюсь. Тож відколи я вийшов на пенсію, намагаюся відтворити малюнок у якомога більшому розмірі — аби нагадати про себе. Хай знають, де я і що я до їхніх послуг. Проте нині краще б їм не баритися: скоро мені виповниться вісімдесят. Однак, хтозна: можливо, вони цікавляться тільки молодими.
Хвилі торкнулись його мокасинів. Старий не поворухнувся.
— Або ж їх узагалі не існує, — повів він далі. — І вони є плодом моєї уяви, вийшли з одного з оповідань Лавкрафта — саме його я читав тієї ночі, коли Гестапо забрало моїх батьків. Я сидів у льоху, де вони сховали мене, — і так хотів, аби прийшли і за мною також!.. Але не німці. Вам не здається, що нашим життям керують нездійсненні мрії?
Я не зміг відповісти відразу. Дивився на Жуля, який відмовився від ідеї захищати малюнок і з безпосередністю зрадника радісно катався у ворожих хвилях.
— А знаки на вашій шкірі? — нарешті наважився запитати я.
— Гадаю, це свого роду стигмати. Так християни на власній шкурі переживали страждання Христа — рану в боку, кровотечу, пробиті цвяхами руки... Самонавіювання. Я не вірю у Бога. На мою думку, людина надто погана, існує тільки диявол. А десь там, далеко у космосі, є інша, вартісніша форма гуманності.
Він вийняв хустку і витер свою лопатку.
— Бачте, я сумніваюся, — посміхнувся старий, — тож продовжую подавати їм знаки на піску. Дні минають швидше, відпочивальникам є про що поговорити, а мені ці вправи допомагають боротися з артрозом. А як щодо вас?
Старий відійшов на сухе і уточнив своє запитання:
— Які у вас стосунки із космосом?
— Думаю, жодних.
І поки приплив завершував знищення всього створеного старим за день, я розповідав про своє сміттєве походження, про свиней і водорості, про те, як Ґвендолін украла в мене винахід, про бактерії, лікарські рослини, тістечка «макарон», мою закоханість у Алісу та плани: цю ніч провести у «Флобері», а завтра оселитися у наметі... Він дивився і широко усміхався — і ставав від цього на двадцять років молодшим. Я став для старого прийомним прибульцем, сусідом по ілюзії, братом по піску. І мушу визнати — я давно не зустрічав такого уважного слухача; певно, останньою мене так слухала моя керівник дисертації з біології у Кретейлі[25]. Саме вона навела мене на слід йогуртових бактерій, однак не захотіла розлучатись, аби взяти зі мною шлюб.
Довкола нас стрибав Жуль — тішився нашій дружбі. Час від часу він приносив кийок, — певно, показував так, що хоче бути корисним — клав його нам під ноги і сумирно чекав не перебиваючи розмови, поки хтось із нас не пожбурить кийок у море. Хтозна, можливо, він вів мене сюди не для того, щоб я зустрівся з Алісою, а щоби познайомити мене з цим дивним чоловіком?
Коли сонце ковзнуло за обліплений хмарами обрій, кресляр назвав своє ім’я — Моріс Блюм — і запросив нас на вечерю. Я ввічливо відмовлявся, проте його жест у бік Ле-Планш примусив мене змінити думку. Жуль, який явно добре знав ці місця, вже гайнув і чекав нас у сотні метрів, навпроти вілли «Маріпоза». Одного з найпрекрасніших будинків на цьому пляжі. То був маєток із рожевої цегли, оздоблений натуральним білим каменем, із вкритою шифером вежею, що вивищувалась, немов олівець.
Ми піднялися на шість сходинок вбудованими просто в пісок трухлявими сходами. Відчинивши хвіртку до саду, Моріс трохи розповів про це місце. Це був сімейний маєток, проданий з аукціону дідом-рантьє, аби погасити борги. Морісові нині залишалося дві кімнати на верхньому поверсі та верхівка вежі. Ми сиділи на стільцях із ротангу у вітальні з високими вікнами-бійницями та старовинними шпалерами, де витав густий дух самотини: нафталін і селітра. На стінах висіли фотографії батьків Моріса, вбитих у Аушвіці, та портрет його дружини, що загинула в прірві десь на Південному піку. Ми повечеряли чіпсами з паприкою, копченою фореллю з дешевого супермаркету Monoprix, сиром Babybel, термін якого давно вже вийшов, та варенням із тюбика, приливши це все місцевим сидром. Однак невимушена ґречність і глибокі знання хазяїна дивним чином розряджали атмосферу. Жуль, розлігшись під величезним телевізором у слюдяній рамці, гриз музичну гумову кісточку, з якою надовго знайшов спільну мову.
Випивши велику чашку розчинної кави з кальвадосом, хазяїн вийняв із шафи ліхтарик.
— Ходім-но на мій голубник, — пробурмотів він, простягнувши мені його, мов священний Грааль. — Замолоду я провів там найпрекрасніші години, спостерігаючи за зірками. Та нині через артроз залізти нагору не можу. Ходімо подивимось, чи там іще можна жити. Це ж краще, ніж отой ваш намет, еге ж?
Приголомшений люб’язністю цього здитинілого старого, я піднявся на останній поверх вежі. Запліснявілі двері вели до голубника — далі треба
