Тіні наших побачень - Іван Байдак
— Я знаю.
— Мені сподобався спосіб, у який ви намагались мною оволодіти — ні ви, ні ваша краса чи інші заслуги... Лише те, як це відбулося. Манера була настільки витончена, що я, як справжня поціновувачка мистецтва зваби, не могла залишити її без нагороди...
Мені не потрібне було це виправдання. Я не збирався зазіхати на її безпеку. Але не міг дозволити їй звинуватити мене в тому, що сталося. Вона могла все списати на імпульси, хвилю бажання, мінливу слабкість чи неспроможність захищатися, але вона не мала ставити під сумнів мою перемогу. Жінки дивні й незрозумілі створіння. Як же все-таки змінюється поведінка, коли падає їхній захист...
На ранок вона сказала, що мусить покинути місто, попросила не шукати її, бо сама дасть про себе знати. Я зіронізував стосовно її драми. Після чого дізнався про чоловіка та небезпеку цих зв’язків. Вона нічого не розповідала про нього і ніяк не пояснювала наших зустрічей. Наступні рази Магда також покидатиме моє помешкання затильними дверима, потім зайде в поштове відділення, наче надіслати листа, і після цього заховається в телефонній будці, навмисно привертаючи увагу людей. Таким чином вона уникне підозр.
Вона не вдавалася до подробиць, давши зрозуміти, що наданої інформації для мене має бути достатньо. Я особливо не випитував. Жінка завжди відповідатиме лише на ті запитання, на які сама захоче відповісти, шукаючи шпарин, щоб уникнути незручних. Ким була Магда? Поєднанням пристрасті й ніжності, турботи та зваблення. Певною мірою естетики. Жінкою у всіх можливих моделях. Моделях загубленої дівчинки чи мудрої порадниці, яка так чи інакше маніпулює твоїм інтересом. Тому навряд чи мені пощастило, навряд чи я почую від неї історії про нещасливе життя з чоловіком, тим паче зізнання. Вона була надто розумна. Усе відбувалося надто швидко. Це можна було виправдати бажанням залишатися в тіні. І остаточно розбило мою віру в жіноче кохання. Жінки не здатні кохати, інколи вони схильні до жертовності чи покори, але вони ніколи не відмовлять собі в пізнанні нових чоловічих типажів. Цей інтерес переслідуватиме їх протягом усього життя. А чоловікам кохання потрібне як відповідальність. І, як наслідок, жіноча любов завжди буде яскравішою, чоловіча — сталішою. Зрештою, я не міг ужити цього терміна в нашому разі, це була гра, їй щось було потрібно від мене, і мені залишалося лише спостерігати.
До виставки зостався тиждень. І мене активно намагалися переконати відмовитися від цієї затії. З одного боку, це були меценати й колекціонери, які пропонували влаштувати закритий аукціон, з іншого — різні суспільні організації, що хотіли запобігти соціальному бунту. Влада на той час заплющила очі, утім, обмежила поширення лише в культурному середовищі. Вони мали силу заборонити мені, але дали право вибору... На субсидії та державні ранги я не купився.
Що мене могло злякати? Погрози? Дурна слава? Хіба це ціна, щоб відмовитись від справи життя? Це не було ані протестом, ані бажанням чергового самовираження. Я був готовий опісля спалювати картини чи просити вибачення в усіх скривджених. Ця виставка була підсумком, завершенням циклу, моїм бенефісом. Зрештою, Михайло здався і вручив мені ключі. Ми могли облаштовувати зал.
Я сидів у «Штуці». Кельнер принесла мені кави по-віденськи, я набивав тютюн і слухав молодого гітариста. Хлопець, одягнутий у чорну сорочку, метушливо озирався, наче когось виглядав, і награвав спокійні іспанські мотиви. Моє життя вперше було схожим на ці мелодії.
Усе текло спокійно й логічно — зважені вчинки, розважливі думки, впевнені дії. У певний момент мого життя усі життєві події, усі намагання, потуги й досвід зійшлися в єдиному місці. У мене була кохана жінка, інтрига, таємниця, я стояв на порозі чергової слави та визнання. Усе не могло бути настільки добре. І не було.
— Не можу повірити, що ви справді наважитесь це зробити, — звернувся до мене літній чоловік в елегантному костюмі та з тростиною, на яку він спирався. Він підняв капелюх, вітаючись, тим самим запитавши дозволу присісти. Я не відмовив. — Ви, очевидно, мене не пам’ятаєте. Ми бачилися близько двадцяти років тому у Франції, ви тоді були художником-початківцем, ми зустрілися на Паризькому з’їзді...
— Жан-П’єр Тіссе, — я впізнав його.
— Це добре, — відповів він задоволено. Отже, непотрібно було гаяти час на знайомство. — Не буду приховувати, що мене привела сюди ваша колекція. Мені незрозуміло, яким чином вам дозволили її представити публіці, але розголосу вона набула й у колах французьких жандармів. Часу в мене обмаль. Справа, зрозуміло, делікатна, але дозвольте мені поцікавитися: за скільки ви готові продати колекцію?
Жан-П’єр був знаний колекціонер. Один із тих, кому притаманні і смак у живописі, і вміння вести переконливі діалоги. Він заробив капітал на промисловості, тому зацікавлення мистецтвом було доволі-таки дивним. Хтось пов’язував це із захопленням його дружини, однак правдоподібнішою видавалася версія про його особистий захват від французької художниці. Саме заради її прихильності він зібрав значну європейську колекцію. Або ж це був лише спортивний інтерес.
Його пропозиція мені лестила, однак пристати я, звісно, не міг.
— Ви розумієте, що мені потрібна лише автентичність. Лише обрані люди зможуть насолодитись вашою майстерністю. Опісля оприлюднення ваша колекція втрачає свою цінність. Тому і ціну я можу запропонувати відповідну.
Я ще раз запевнив його, що подальші розмови не мають сенсу. Він особливо не наполягав. У своїй тривалій кар’єрі він чітко усвідомив: якщо все має свою ціну, то часом за гроші цього не купиш.
— Тоді я можу попросити про одне, — він зробив акцент на цьому слові. — Магда Новацька. Я знаю, що це ім’я вам знайоме. І помітив її часті вечірні візити до вашої оселі. Не хвилюйтесь, ваше особисте життя залишиться особистим. Я просто хочу знати, що колекція не дістанеться моїй конкурентці. Саме небажання поступатися змусило мене за вами стежити.
— Конкурентці? — перепитав я. Хоча в голові вимальовувалася чітка картина стосунків, які між нами народжувалися.
— Звісно, — запевнив мене Жан-П’єр, — мені хочеться вірити, що це питання винятково особистого характеру. Вибачте за відсутність такту, але я справді хочу знати, що ви не продасте колекцію Магді Новацькій.
Далі я дізнався більше. Я спробував удати, що обізнаний із родом діяльності Магди, що мене хвилює лише її особисте життя, і, зрештою, мені вдалося дещо довідатися.
Вона була звичайна полька, грала другорядні ролі в театрі.
