Заложна душа - Дмитро Білий

Текелій Січ зруйнував. А потім вночі вулицями міста Горлач проїхав у кареті — тягнули ту карету чорні упирі, а за нею його слуги мертві на страшних конях, що людським м'ясом живляться, їхали. З того часу почали люди у місті пропадати і вмирати дивною смертю, а особливо дівчата і жінки молоді. Півміста розбіглося, а решта міщан від переляку позачинялася у домівках, і тільки звечоріє, то бояться і носа на вулицю виставити...

— Да, братчику, якщо правду розповів ти, то у Книзі Низовій пророцтво про Мерця є — "... не виконавши Святу Помсту, прокляття на месника впаде, встане Мрець, душа лицарська згине, і Свята Україна вимре". Зараз Мрець кров людську п'є, а коли Закляття Крові над собою звершить, то людські души пити почне...

— Невже не залишилося козаків в Україні, щоб із Горлачем на герць стати? — у розпачу вигукнув Гайдабура.

Товариство загомоніло, Вернигора підняв руку — і сліпі кобзарі притихли:

— Слово нехай скажуть гості наші.

— Добре, нехай кажуть! — загули кобзарі.

Копняк вклонився на всі боки, немов на січовій раді:

— Дякую вам, панове кобзарі, що до своєї таємної наради допустили, тільки часу сумувати немає у нас — краще порадьте, як Мерця у могилу загнати можна і честь лицарства тим врятувати?

Вернигора теж піднявся. Запала тиша, і тільки чути було, як потріскує сухе гілля у вогні. Нарешті цехмістер промовив:

— Справу цю тільки троє виконати зможуть — той, що потойбіч побував, той, що потойбіч перебуває, і той, що гріхів не має...

Остап і Копняк перезирнулися. Копняк шанобливо поклонився:

— Дякую за пораду, не пропали козаки на Вкраїні, і знайдеться кому святу помсту доконати.

Остап теж підвився і схилив голову:

— Дякую вам, панове кобзарі!

Вернигора підійшов до нього і поклав руку на плече:

— Нехай щастить тобі, козаче, у справі твоїй. Оберіг у тебе є, а братчиків по дорозі знайдеш собі.

* * *

Сонце вже пекло, коли Остап і Копняк добралися до річки — на березі біля броду стояв осідланий сірий кінь.

— Де ж цей ледар пробуває? — бурмотів Копняк, озираючи порожній берег. Остапу здалося, що він чує чиєсь могутнє хропіння.

— Еге ж! Осьде він! — вигукнув Копняк, і завернув свого коня до лощини, звідки доносилося хропіння.

— Прокидайся, козаче, щоб татари сонного на печі не взяли! –гукнув він, побачивши кремезного запорожця, що мирно спав, насунувши шапку на обличчя.

Той підскочив, кліпаючи очима. Остап і Копняк від такого видовища розреготалися.

— Ось тобі Остапе, товариш у дорогу — Іван Давило — єдиний вежник, що із байдикування свого за Дунай не дременув.

— А що я там не бачив? — відгукнувся Давило, чухаючи себе у густій чорній чуприні. — Заїхав за Дунай, то й додому не думай! Мені і тут добре!

Остап зрозумів, що козацьке прізвисько получив Іван недаремно. На широченних плечах Давила лопалася домоткана сорочка, руки були немов дві гаківниці, а навколо волячої шиї, здавалося, можна обкрутити сталевий брус. Втім, широке обличчя Давила було досить доброзичливе і випромінювало здебільшого задоволення від світлого сонця, свіжого повітря, річкової прохолоди та інших радощів життя.

— Ось тобі і товариш для мандрів. Хто зна? Може, і таке ледащо у добрій справі згодиться! — кажучи ці слова, Копняк із сумнівом подивився на усміхнене обличчя козака.

— А що, батьку, хіба намарно ви мене козацьким вправам вчили? — ображено вигукнув Давило.

— Ну, з Богом, козаки! — промовив Копняк, не вдаючись у довгі розмови, — відправився б і я з вами, але деякі справи у мене тут залишилися, а потім думаю за Дунай майнути — глянути, як там товариство у султана влаштувалося.

— Прощавай, пане Дмитре, дякую за науку і за товариша! — крикнув йому Остап, прямуючи конем до броду.

За ним поїхав і Давило, поклонившись Копняку. Характерник довго дивився вслід козакам, і його чоло спохмурніло від недобрих передчуттів.

14. Морок над містом

Коли у місті Булавному почався жах, навряд чи хтось міг визначити достеменно...

Невідомо також, з яких часів існувало саме місто. Принаймні, перша згадка про нього в літописах значилася 1197 року від Різдва Христова, коли авантюрний пошукач столу Переяславського князівства князь Інґвар Всеславович був поранений половецькою стрілою поблизу міських валів. Таким чином, завдяки влучному пострілу невідомого стрільця, місто ввійшло до історії і було в черговий раз спалене.

"... І повеліша князь дружині своїй пустити оний град на потік і розор...".

Навряд чи згарище Булавного полегшило Інґвару Всеславичу гіркоту невдачі від своїх змагань за сумнівне задоволення володіти неспокійним переяславським столом, але традиція палити це місце під час міжусібних колотнеч укорінилась.

Місто палили здобувачі чернігівського столу і борці за стіл київський, палили половці, які допомагали переяславським князям боротися проти чернігівських князів, і чернігівські князі, які разом із половцями брали на спис переяславців.

Після чотирьохсот років перебування у складі різноманітних імперій — золотоординської, литовської та литовсько-польської, під впливом поступу і магдебурзького права, Булавне якось почало забувати про свої історичні традиції. Втім, в шістнадцятому сторіччі над містом знову завіяли вітри епохальних колізій. З одного боку, і до цього прикордоння долинули європейські звички завершувати релігійні диспути гарматними обстрілами опонентів, а з іншого, — все більше міщан почали відчувати зріст національного піднесення. Піднесення це прищепили місту козаки, яким набридло просто гасати по степу за ординцями. За часи бунтів козацьких, а особливо за Хмельниччини, все населення Булавного, і старе і мале подалося у козаки. Так Булавне вступило у Велику Українську Півсторічну Війну.

У часи Руїни, містечко стало об'єктом змагань між слобожанами і Військом Запорізьким, між полтавським та миргородськими полками, між правобережними та лівобережними гетьманами, між Польщею та Москвою, а також між Оттоманською Портою та всіма іншими. Місто перетворилось на безперервне згарище. Однак, завдяки дії невідворотних сил Великого Закону, Булавне швидко залюднило, різанина після мазепиних змагань щасливо обминула його, — якщо не брати до уваги урочистого четвертування на площі перед магістратом бурмистра і міського полковника, пильно запідозрених у причетності до заколоту намісником Горлачем, та запроторення до Сибіру мешканців, звинувачених у мазепинстві Таємною Канцелярію. Зрозуміло, що звинувачені самі зізналися у всіх злочинах.

Тим не менше, попри матеріалізовані страхіття власної історії, Жах у місті почався, мабуть, саме тоді, коли четвірка коней, що везла домовину із тілом намісника Горлача, забитого невідомим зловмисником-ченцем, затупцювала перед брамою міського цвинтаря. Попри урочистість