Крізь безодню до світла - Алла Рогашко

Вони огортались теплом…

Вони прагнули лиш одного: бути завжди поряд…

Вони мріяли лиш про одне: бути завжди разом…

І були. Вони направду були наче в Казці. Власній казці, де сюжет розвивається за їхніми спільними бажаннями. Казці зі щасливим фіналом, за котрою починається наступна казка. І так – до безкінечності. Бо Кохання ж вічне?

«Я люблю тебе, чуєш, Мар’янко?.. Ти моя, і тільки моя… Нікому тебе не віддам ніколи… Нізащо у світі ми не розлучимося з тобою… Повік будемо разом…»

…Добра, добра, ніжна Казка. Теплі, теплі спогади. Проте казку свою вони не дописали. Вона обірвалась. Раптово. Бо ніщо не вічне у цьому земному житті, і тим паче наївна юнацька казка.

Серце було розбите вщент. На мільйони дрібних часточок, які вона потім довго-довго збирала докупи, а рани гоїлися довго і непомірно боляче. Вона вже давно не тримає на нього зла і образ. Час стирає все, і навіть біль. Лишаються лише шрами на серці. Вони болять інколи, але не надто.

І ось тепер, п’ятнадцять років по тому, – дзвінок…

Вона зіскочила з ліжка, увімкнула настільну лампу й дістала з комода пошарпаний юнацький фотоальбом. Погортавши, віднайшла стареньку, дещо пожовклу від часу, проте кольорову світлину, з якої дивився на неї усміхнений стрункий синьоокий юнак із білявим витким волоссям. Він був зодягнений у форму солдата й хвацько тримав руку на начищеній до блиску пряжці паска.

Жінка притулила світлину до грудей. Який він тепер? Йому зараз… тридцять п’ять. Лишенько, як же летить час! Може, він уже посивів абощо? А може, й досі такий же вродливий і доладний? Так незвично було почути його тепер, коли спливло чимало років…

– Привіт, Мар’янко… – дещо несміливо озвався у слухавці до болю знайомий голос. – Упізнаєш мене?

– Привіт. Упізнаю, звісно що впізнаю…

– Як ти живеш? Не ображаєшся, що розпитав твій номер, що дзвоню до тебе?

– Ні, що ти. Мені теж цікаво, як ти живеш, Михаси… – вона раптом осмикнулась і поспішно виправилась: – Михайле.

– Я згадую тебе дуже часто. Усе думаю, як би воно було, якби ми з тобою й досі були разом…

Мар’яна мовчала. Не знала, що відповісти. Їй хотілося повідати про свої пройдешні почуття, дуже хотілося. І про те, як болісно тоді переживала розлуку. Як згодом уявляла їх парою, роз’ятрюючи тим собі душу, бо розуміла, що вже нічого не повернути і вони не будуть разом… Але мовчала. Якесь дивне передчуття на мить зблиснуло зі шпарини підсвідомості: а може, не розбурхувати душу? Може, знов буде нестерпно? А може, й ні – це ж було так давно. Хтозна.

– Мар’янко, не мовчи, – стривожено мовив голос у слухавці. – Ти сердишся на мене досі? Якби ти знала, як я себе дотепер картаю, що в нас із тобою все тоді так стало…

– Ні, все добре. Отже, так мало стати. Усе, що випадає на нашу долю, кажуть, на краще. Не картай себе.

– Скажи, ти щаслива?

– Так, щаслива, – не роздумуючи, відповіла, і на якусь мить їй раптом здалося, що тих п’ятнадцяти років, що прожила після розлуки з ним, і не було; наче ще вчора вдихала ті солодкі бузкові пахощі, чула солов’їний спів, наче вчора її голова йшла обертом від його рук, вуст…

Усіляке було на її шляху, і лише тепер замислилась: а як би воно було, якби вони з Михасиком були нині разом? Як би склалося життя?

Пам’ять знову відхилила свою завісу…

…Ось він, – стрункий красень Михайло, – стоїть у тіні старої розлогої липи, обіпершись