Криничар - Мирослав Іванович Дочинець

Одного ранку мостом загриміла карета з високими кутими колесами. Через поручні перехилився бородатий фірман і густим голосом потіснив молочну мряку: «Жиго-бачі, мене послав за вами сам граф. Будете розписувати його ловецьку займанку. Збирайтеся».

Мій учитель був готовий. Напився води, застромив за пояс жмут пензлів і піднявся на гать. Вже там згадав про мене, обернувся: «В неділю на базар приїдуть горничарі з Арданова, сідай з ними на воза. Всі ми з глини, Федоре. Тож ліпи себе далі», ‒ і пішов на міст, такий легкий тілом, що жодна дошка й не рипнула.

Лише Жига і Божий Симко називали мене Федором. А Гречин не називав ніяк. Бо він і себе не йменував.

Той ранок увінчав добу мого безклопітного живописного дітвацтва. Я благословив його в душі і рушив у город, звідки тягло нагрітим каменем, прокислими помиями і кінським потом. Під млином жебрав безногий Ладьо, пацьорка слини звисала йому з бороди. І я подумав: чи й він є образчик краси боголіпної? І куди прикладати до нього золоту нитку?

Тоді я пішов з підмостового притупища Жиги, здавалося, без повороття. Та ось і повернувся, ось і став у свій задавнений слід. Правда, прийшов я вже іншим. А він, Жига, той же. Маломовний, безжурний, з очима чистої річкової води. Лишень борода, що стовбурчиться на всі боки світу, тепер рівно біла, як полотно потрійної грунтовки. А полотно з прихованим Спасом під смоляними кожухами вже й не полотно, а товстезна плита, яку піднімати треба обіруч. Чорніє із закута, як сліпе око. Вітер, що закрадається крізь шпари хворостянки, торгає зотлілу сорочку на ній.

Я так і застановив: буде Жигові нова хижа під новим мостом! З пахучого смерекового колодника, накріпко приторочена до паль, аби ніяка вода її не забрала.

«Нащо мені нова хижа? ‒ розгублено скрушається Жига. ‒ Старому вину і в старих міхах добре».

«А ми туди молодого вина піділлємо. Йванка дам вам у науку».

«Його в науку, та він і так мудряк! Забіг до мене на русальну п'ятничку. Кажу, намалюй щось. Хоча б жабу. А він ізловив ропуху, намастив її фарбою і притулив до полотна. Готово! Добре, кажу, а як будеш людську твар зображати? Накину, каже, тоненьку пеленку на лице і промалюю на ній очі, ніс, губи… Що хитрий, а що спритний. Не твої то дріжджі, Федоре. Той світом покрутить, гой!»

«Нічого. Світ прийме, світ і обтеше. А око в нього добре. Сказав, що ваш страж-пес сміється».

Жига погладив своє глиняне ліплення: «А й правда!» ‒ і сам усміхнувся. Він рідко сміявся голосом. Більше барвами. Ми сиділи з ним на березі й мовчали кожен про своє. Щось шепотіла вода, промиваючи зелені коси щириці. Мине час, думав я, і ця вода обніме міст, який я зараз обнімаю тривожними думками. З намитої вирви тягнуло сирим запахом коріння й паростків. Так, либонь, пахне безсмертя. М'яка гуня ночі бережно лягла нам на плечі. З-за Павлової гори виплив дозрілий місяць і кинув через Латорицю срібне коромисло. Мені, як не раз у дітвацтві, закортіло перебігти цим мерехтливим містком. Притлумлені дзвіночки з-під того берега кликали мене. Дзвіночки німої дівчини, що вдавала з себе змію. Щось здавило мені груди, аж сльоза сікнулася.

«Відпусти гризоти за водою, ‒ озвався несподівано Жига. ‒ Висип зерно сумнівів у Господні жорна. Там вони перемелються, як треба».

Я поклав долоню на його зморщену пташину руку: «Дякую, няню».

«За що?» ‒ спитав він спокійно, бо ніколи нічому не дивувався.

«За те, що відкрили мені золоту нитку».

«Золоту нитку ріки?»

«Ні, життя».

В сутіні довколишні горби підковами стягують Мукачево. Ніч, глуху й тяжку, я перебув тут, аби першим стріти робників. Аби вони знали наперед, що тінь від моєї постаті буде повсякчасною на цьому березі. Десятники збивали прибулих у робочі гурти, роздавали струмент. Майстровий бухнув ціпком об залізну штабу, і зуск голосів урвався, робота потекла як ріка.

Є квітки, від яких не доб'єшся запаху, доки не розімнеш, не розігрієш їх у руці. Та є й такі, що пахнуть лише на корені, і їх запаморочливо-знадливий пах згадуєш, коли принесеш віхтик домів, аби покласти в головах постелі. Як добре мені було коло Жиги, я доп'яв лише тоді, коли втратив його. Горничарі прийняли мене без розпитів і прицінок, як дарованого коня. Ремісний люд неперебірливий у слугах. Привезли на своє обшаря і показали місце на соломі коло псів. Пси пригріли мене й тут як свого. їх того вечора нагодували, а мене ні, бо ще не було за що. Розпорядок тут складався так, що ти мав безнастанно звиватися в роботі, аби заробити щось до рота. Та й то роти кметів ґазди ладні були заліпити глиною.

Глина правила всім. З глини були збиті хижі й хлівчата, в глині викопано пивниці, з глини ліпили горшки й корчаги, глиною милися й замащували рани, глина вчувалася в хлібі і нею відгонила вода. Ачей лише гроші не ліпили з неї, як до цього колись додумкувався я. Зате в гроші легко оберталися горничарські поробки. Майстри Галаси займалися цим справіку. Брати з родинами посіли тут цілий горб, підгризаючи його з усіх боків, як слимаки падалицю. Я боявся, що вони робитимуть, коли сточать поплішину гори й зійдуться на голій толоці. Дивуюся й донині, як мав час забиватися такими дурницями.

З рана-раннього («рання пташка росу оббиває!»), коли ще й козопас не трубів, найстарший Галас уже будив свій просторий посілок. Порохнявий дідо, а чутний ‒ як камінець у глухому пивняку, що залишався там на чищення денця. До кого не доходив покрик, той хапався на ноги під палицею. До білого дня ми мали накопати двадцять корит глини і волоком притягти їх на заміси. Наносити води і втоптати глину, аби стигла. Лише тоді нас кликали до першого їдла ‒ товченого бурака з мукою і квасним молоком. Затим ноги в руки й місити глинище доти, доки не «нап'ється» й загусне, як тісто. Дідо Галас брав пробу, мастив собі руку і довго щось висліпував. Тоді метав грудку в стіну. Коржик липнув, не хотів від диратися. Людня стояла мовчки, чекала присуду.

«Приморена землиця, на пищалки не годна. Не дасть звуку». Чи іншим разом: «Водиця тверда, несіть з яворового кадоба. Не поможе ‒ м'якшіть сечею». І ми м'якшили, з великою полегкістю м'якшили, раді бодай якійсь