Заячий пастух - Василь Гайворонський

І повернувшися до діда Данила, пан Номікосов суворо наказав:

– Ти все чув, Даниле. Отож ми накупимо Тарасові зайців. Хай пильнує свою худобу, а ти пильнуй пастуха. Якщо не встережеш хлопця, то всі його батоги дістануться тобі. А тепер поклич сюди Карла Францовича.

Але Карло Францович і сам з'явився на порозі. Побачивши діда Данила з чужим хлопцем, міцно затиснув зуби.

– Ага, ви вже тут, – мовив до управителя господар.

– Я хотів би знати, в якому стані та чабанська хата, що під лісом? У ній жити можна?

– Не знаю, Галактіоне Калістратовичу. Минулої зими в ній жили лісоруби. Сподіваюсь, що вона ще придатна.

– Гаразд. Зараз Данило візьме ліхтар і відведе туди цього хлопця, Тараса. Я найняв його пасти зайців.

Карло Францович не зрадив свого здивовання нічим. За час своєї довголітньої служби в пана Номікосова він звик до різних витівок химерних, що влаштовувались на втіху гостям. Але до таких дивовиж ще не доходило. І управителеві нічого іншого не залишалося зробити, як, уклонившися, сказати:

– Слухаюсь, Галактіоне Калістратовичу.

– Полювання цього року, Карле Францовичу, нікуди не годилося. Зайців у нас нема. Тож треба розплодити в нашій околиці. Де завгодно дістаньте, хоч з–під землі, а сто зайців набудьте й дайте їх на випас Тарасові. Більше вас ніщо не обходить. До хлопця не втручайтесь. За кожного зайця він відповідатимете передо мною особисто. Пастуха годуйте, але до маєтку не пускайте. Хай товаришує з зайцями. Отож виконуйте все, що я сказав, Карле Францовичу.

– Все буде зроблене, Галактіоне Калістратовичу, – ще раз уклонився управитель.

– Бажаю успіху, Тарасе, – сказав пан Номікосов. –

До побачення за рік.

– До побачення, – низько схилив голову Василько.

– Добраніч, – побажав панам дід Данило.

Чудернацьким дорученням управитель настільки був приголомшений, що навіть забув запросити гостей вечеряти. Мовчки вивів старого й хлопця з будинку й стояв на порозі, доки вони й зникли в густій темряві

осінньої ночі.

Ліхтар освітлював клапоть землі лише під ногами, а далі безмежна темрява. Вів дід Данило хлопця навпростець, то зарослою густим мишієм стернею, то глейкою ріллею. Перейшли крутосхилий вибалок і знову рілля, а попереду ніч, як провалля.

Здавалось Василькові, що дід збився з напрямку й блукатимуть вони до світанку. Та все ж дід Данило чабанську хату знайшов, у хаті відгонило прілим сіном і мишами. Василько сів на ослін і зразу ж усе поринуло в безодню, він заснув.

А ранком не міг збагнути, де він є. Лежить на печі, черінь і комин ще теплі, а чи перша ця ніч ночувати на чужих печах. За звичкою перевірив пазуху, сопілка є. І тоді згадав про минулий вечір, про зустріч із дідом Данилом, про панів, що до них найнявся пасти зайців, і про те, що він уже чомусь не Василько, а Тарас та ще й Третій.

Хлопець притьма зіскочив з печі й оглянув хату. Ще ж, хата, як хата, хіба трохи брудна, по кутках заснована павутинням та місцями пооблуплювалися стіни. Але байдуже! Що зможе, те впорядкує, а що не зможе – залишиться, як є однаково, жити можна.

– Отут я й підросту, – думалось Василькові. – А все це дід Данило мені влаштував! Ох і багато є на світі добрих людей!

На жердці висіла якась одежина, певно залишив чабан, що колись тут жив; недоношена чумарка, на Василька вона хоч і завелика, одначе в ній таки тепло. І одягнувшися, хлопець вийшов надвір. Але ж як гарно надворі. Земля взялася памороззю, все побіліло; ліс, що стояв за пів гонів від хати, здавалося, буйно зацвів, а з– за лісу виглянуло усміхнене сонце. Василько усміхнувся й собі. З іншого боку хати стояла кошара, досить простора, але давно не вживана. Долівка, колись витоптана овечими ратицями, заросла високою лободою. Гін за двоє від кошари, недалеко від лісу, стояло кілька ожередів сіна, – це добре, буде чим годувати зайців. За шпилем лиснів циновий дах, мабуть, того самого панського будинку, що в ньому минулого вечора був Василько. Далеченько до маєтку, з якусь верству буде, не зможе старенький дідусь учащати до Василька. Шкода, приємний дідок, як рідний. 

Але діда Данила довго чекати не довелося. Ще не встиг Василько оглянути своє господарство, як побачив старого, що йшов пагорбом з вузликом у руці. Дід приніс галушок і ласощів з панської кухні, що випросив для хлопця в дівчат.

– А ви мені розтовмачте, діду, – снідаючи, питав Василько, – що воно тут у вас із Тарасами робиться? Де я не бував, я нічого про них не чув. А сюди потрапив то й сам на Тараса перевернувся.

Старий плеснув долонею хлопця по сухій спині й відповів:

– Ні на кого ти не перевернувся, хлопче, а був, є й будеш Тарасом до свого скону. Та зараз я не маю часу розповісти тобі всю правду. А ось незабаром пани роз'їдуться і тоді ми з тобою досконало в усьому розберемось.

– Хай буде й так, – погодився Василько. – Мені поспішати, однаково, нікуди. Цілий рік доведеться тут найми відбувати.

Унедовзі після дня мученика Галактіона гості покинули маєток пана Номікосова, відбув до столиці й пан із своїм милим йому хоробливим другом; 88 Протопоповим, відвезли на залізничну станцію й кухарів та лакеїв, наймити, що працювали на кухні та в покоях, попередягалися з панської одежі в свою, і панський будинок зразу ж утратив величність, пишноту, здавалось, ніби поменшав, наче вгруз у землю. Розігнані галасом і музикою сичі знову повернулися на просторе горище і, як завжди, вискиглювали