Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Ти гадаєш? Справді? Їй-бо? — сказала вона швидко, поправляючи плаття й зачіску.
— Далебі, їй-бо! — відповіла Наташа, поправляючи своєму другові під косою пасмо шорсткого волосся.
І вони обидві засміялися.
— Ну, ходімо співати «Ключ».
— Ходім.
— А знаєш, цей товстий П'єр, що навпроти мене сидів, такий смішний! — сказала раптом Наташа, зупиняючись. — Мені дуже весело!
І Наташа побігла по коридору.
Соня, обтріпнувши пух і сховавши вірші за пазуху, до шийки з виступаючими грудними кістками, легкими, веселими кроками, з зашарілим обличчям, побігла слідом за Наташею коридором до диванної. На просьбу гостей молодь проспівала квартет «Ключ», який усім дуже сподобався; потім Микола заспівав недавно вивчену пісню:
В саду при місяці, як віття
Обіллє сяйво голубе,
Утішно знати, що на світі
Хтось пам'ятає і тебе!
Що, може, в ці хвилини щасні
Вона на арфі струни рве
І в пристрасті своїй прекрасній
Тебе акордами зове!
Ще день, ще два, і рай настане…
Та, ох! твій друг не доживе!
І він не доспівав ще останніх слів, коли в залі молодь приготувалась до танців, а на хорах загупали ногами й закашляли музиканти.
П'єр сидів у вітальні, де Шиншин, як з приїжджим з-за кордону, розпочав з ним нудну для П'єра політичну розмову, до якої приєдналися й інші. Коли заграла музика, Наташа ввійшла у вітальню і, підійшовши просто до П'єра, сміючись і червоніючи, сказала:
— Мама веліла просити вас до танцю.
— Я боюсь, щоб не переплутати фігур, — сказав П'єр, — але якщо ви хочете бути моїм учителем…
І він подав свою товсту руку, низько опускаючи її, тоненькій дівчинці.
Поки розстановлювались пари і підстроювали музиканти, П'єр сів із своєю маленькою дамою. Наташа була цілковита щаслива; вона танцювала з великим, який приїхав з-за кордону. Вона сиділа в усіх перед очима і розмовляла з ним, як велика. У неї в руці було віяло, яке їй дала потримати одна панночка. І, прибравши цілком світську позу (бог знає, де й коли вона цього навчилася), вона, обмахуючись віялом і усміхаючись через віяло, розмовляла із своїм кавалером.
— Яка? яка? Дивіться, дивіться, — сказала стара графиня, проходячи через залу й показуючи на Наташу.
Наташа почервоніла й засміялася.
— Ну, що ви, мамо? Ну, що вам за охота? Що ж тут дивного?
В середині третього екосезу у вітальні, де грали граф і Марія Дмитрівна, заворушилися стільці, й більша частина почесних гостей і дідусів, потягаючись після довгого сидіння і ховаючи до кишень бумажники та гаманці, виходили в двері зали. Попереду йшла Марія Дмитрівна з графом — обоє з веселими обличчями. Граф з жартівливою чемністю, якось по-балетному подав округлену руку Марії Дмитрівні. Він вирівнявся, і його обличчя засяяло особливою браво-хитрою усмішкою, і тільки-но дотанцювали останню фігуру екосезу, він плеснув у долоні музикантам і крикнув на хори, звертаючись до першої скрипки:
— Семене! Данила Купора знаєш?
Це був улюблений графів танець, якого він танцював ще замолоду. (Данило Купор — це була, власне, одна фігура англезу.)
— Дивіться на папа! — вигукнула на цілу залу Наташа (зовсім забувши, що вона танцює з великим), пригинаючи до колін свою кучеряву голівку і заливаючись своїм дзвінким сміхом на цілу залу.
Справді, все, що тільки було в залі, з усмішкою радості дивилося на веселого старенького, який поруч із своєю сановитою дамою, Марією Дмитрівною, вищою за нього на зріст, округляв руки, в такт потрушуючи ними, розпростував плечі, вивертав ноги, злегка притупуючи, і усмішкою, що дедалі більше розпускалася на його круглому обличчі, підготовляв глядачів до того, що буде; тільки-но залунали веселі, задьористі звуки Данила Купора, схожі на превеселого тропака, всі двері раптом заступилися з одного боку чоловічими, з другого — жіночими усміхненими обличчями двірських, що ввійшли подивитись, як пан веселиться.
— Батечко ж то наш! Орел! — голосно промовила няня з одних дверей.
Граф танцював добре і знав це, але його дама зовсім невміла й не хотіла добре танцювати. Її величезне тіло стояло рівно, з опущеними донизу могучими руками (вона передала ридикюля графині); тільки саме суворе, але гарне обличчя її танцювало. Те, що граф виявляв усією своєю круглою постаттю, Марія Дмитрівна виявляла обличчям, що чимраз більше розпливалося в усмішці, і задерикувато піднімаючи носа. А зате, коли граф, дедалі більш розходячись, полонив глядачів несподіваністю спритних вивертів та легких стрибків своїх м'яких ніг, Марія Дмитрівна щонайменшою старанністю при порухові пліч чи округлюванні рук у поворотах та притупуваннях справляла не менше враження по заслузі, яку цінив кожен, при її огрядності і повсякчасній суворості. Танець жвавішав усе більше й більше. Візаві не могли ні на хвилину привернути до себе увагу і навіть не дбали про те. Все було захоплене графом та Марією Дмитрівною. Наташа смикала за рукави й за вбрання всіх присутніх, які й так не зводили очей з танцюристів, і вимагала, щоб дивилися на татуся. Граф у паузах танцю важко переводив дух, махав і кричав до музикантів, щоб вони грали швидше. Швидше, швидше і швидше, бравіше, бравіше і бравіше розходився граф, то навшпиньках, то на підборах літаючи круг Марії Дмитрівни, і, нарешті, підвівши свою даму до її місця, зробив останнє па, піднявши ззаду вгору свою м'яку ногу, схиливши спітнілу голову з усміхненим обличчям і округло розмахнувши правою рукою серед грому оплесків та сміху, в якому виділявся рeгіт Наташі. Обоє танцюристи зупинилися, важко дихаючи і втираючись батистовими хусточками.
— Ось як за наших часів танцювали, ma chère[171], — сказав граф.
— От так Данило Купор! — важко і тривало переводячи дух і закачуючи рукави, сказала Марія Дмитрівна.
XVIII
В той час, як у Ростових танцювали в залі шостий англез під фальшиву музику втомленого оркестру і втомлені офіціанти й куховари готували вечерю, з графом Безуховим стався шостий удар. Лікарі заявили, що надії на одужання нема; хворому дано було глуху сповідь і причастя; підготовляли маслосвяття, і в домі була метушня та тривога чекання, звичайні в такі хвилини. Поза будинком, за ворітьми юрмилися, ховаючись від екіпажів, що під'їжджали, трунарі, чекаючи багатого замовлення на похорон графа. Головнокомандуючий Москви, який раз у раз присилав ад'ютантів довідуватись про графів стан, цього вечора сам приїжджав попрощатися