Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

І раптом прикусив язика, побачивши просто перед собою Аврума Шмойловича. Шмойлович чув усе, але витримано і спокійно виповнив келех венгржином і рушив до бурмистра:

— Пан бурмистер має рацію. Через оцих пархатих нема чим дихати шляхетним євреям. Женіть у шию цих халамидників, бо вони вам на голову сядуть із своїми бебехами.

І, гордовито всміхаючись власним словам, цокнувся з Созоном Баликою.

А козацька старшина і цехові оточили Причепу.

— Плюнь, братіку! Чи варт козакові огризатися на кожну п'яну брехню? Ми ж тобі по гроб вдячні. Ти в нас справжнє золото. Інший би ще потилицю чухав, а ти й солод здобув, і три ночі не спав у броварні.

— Та як же він тоді сміє носом крутити?! — бундючився Причепа. — Та що він є проти мене!.. Та я в кількох походах був. Та я такі чоботи шию… хоч самому королевичу Владиславу носити.

Причепа п'янів, наливався кров'ю і стукав по столу кухлем так люто, що кухоль раптом розколовся надвоє.

— Ну-ну, — братіку, заспокойся. Кухлі ні в чому не винні… А кулаки ще тобі десь згодяться, — жартівливо штовхали його під боки.

Лейзер не міг отямитися. Він увесь тремтів і, як зацькований, позирав на двері.

— Ой, пустіть мене краще додому, — благав він Павла та Остапа. — Бо коли пани радці нап'ються, вони, певно, заб'ють старого Лейзера. Ой панове, як погано бути євреєм! Ой, скільки сліз набралося он тут, — бив він себе у груди.

— Всім погано, братіку, — вмовляли його майстри. — А пригадай, як діда Омелька і нас обох із Львова вигнали? У Остапа дитина ще й досі заїкається, так налякали її бісові ляхи.

— А поспільству, гадаєш, краще? — вкинув підмайстер, збираючи порожній посуд. — Ось кому мука пекельна. Вас принаймні на панщину не женуть та канчуками м'ясо з кісток не здирають.

Лейзер сумно похитав головою.

— Ой, вірно, панове! Тільки чуєте що? Інша образа гірша від канчуків. Їй-бо! Бо від канчуків поболить та й минеться, а образу двадцять років не забути… Я ночами не сплю… Лежу, пригадую… І болить… Ой, як болить!.. А хіба людина винна, що їй болить? Біль не виженеш, як собаку. Правда, дідусю? — звернувся він до діда Омелька. — Але ні в кого нема в грудях стільки болю, як у старого бідного єврея.

— А ти розкажи. Полегшає. Горе, як пухир: розріж — і минеться, — тепло відгукнувся Омелько, запалюючи люльку.

Лейзер вдячно зиркнув на нього і відповів тихо, сором'язливо:

— Спасибі вам, дідусю, що ви такий добрий. Тільки нащо мені псувати вам свято…

Бенкет бучнішав. Забувши хвилинну сварку, братчики знов допалися до їжі. Почалися гучні розмови. Регіт вкривав брязкіт чарок і посуду розгонистим громом. Дим стояв під стелею хмарою. Братчики пересідали, хто до кого бажав, розбивалися на тісні гуртки. За гамором не було чути окремих розмов, і кожен почував себе затишно, приємно. Рудий Кузьменко підсів до підмайстрів і умовляв їх влаштувати рибальську артіль.

— Замість сидіти по майстернях без роботи, наловимо рибки, насолимо, накуримо, а що залишиться — продамо.

— Воно б непогано, — невиразно підтакували вони.

М'яка хмільна втома виповнювала їх лінивою теплотою. Вони невиразно відчували, що від Кузьменка не буде добра, але сперечатися не хотілось.

— А на Дніпрі тепер яка просторінь! Сонечко. Вільний вітер, — удавано захоплювався іконописний дідок.

— Тільки як же воно буде? — спитав один з підмайстрів, як уві сні. — Адже ж нема у нас ані човнів, ані невода, ані рибальського струменту.

— Це вже не ваша турбота! Шевцюєте ж на готовому. Так і рибачити можна, — посміхається Кузьменко і наливає їм повні чарки. Підмайстри п'яні від гамору, горілки і меду, від незвичних вражень і ситої їжі. І, слухаючи солодкі Кузьменкові розмови, вони не замислюються і занурюють молоді чорні вуса в іскристу піну, пухку і білу, як горностай.

А парафіяльні попи, радці[89] і лавники[90] розсілися проміж цехових і заводять розмови про застій у торгівлі, про те, що нема де кинутися міщанам — крамарям і майстрам цехів.

— Коли біда підступає пожежею, не треба чвар, панове майстри. Час нам з'єднатися не тільки під братським захистом, але й під владою ратуші і магдебурзького права[91]. Не годиться нам вклонятися шляхтичам і старостам, коли та ж шляхта морить нас голодом, запроваджує по фільварках майстерні та ярмарки і замикає митницями нам шляхи.

— А що ми забули у вашому магістраті[92], щоб знов піти під ваш присуд? — мружить очі Причепа, пихкаючи люлькою.

Худорлявий піп з розчесаним на два боки волоссям під Ісуса Христа докірливо хитає головою:

— Подумай, чадо. Хіба каміння не вопіє проти старост за їх беззаконня?! Не подолаємо ми їх поодинці. Хай же буде єдиний пастир і єдине стадо, як каже святе письмо.

— А чи багато ми здобули прав, бувши під вашим чоботом? — скоса позирає на нього Причепа і поринає в хмару кучерявого диму.

— Здобули б, коли б не оці чвари серед отари Христової.

— Ото ж то й воно, що у кожного пастиря — ножиці на нашу вовну в рукаві. Підступить отакий до нас та й ладиться разом з вовною і шкуру відтяти.

— Але ж старости! — сплеснув у долоні піп, не слухаючи. — Пригадайте, які жадібні вони і немилосерді! Раніш ми вільно рубали дрова в околишніх лісах, а тепер — їжджайте за п'ять миль від міста. А підводи?! А охорона приїжджих?! А коли помре хтось з міщан, забирають у вдовиці з чадами останнє дрантя. Їм і сіно вози, і мед, і віск давай, і рибу, і від кожної крамниці, і від кожної речі, що продано на торгу.

— Хм!.. так на вашу думку, коли ми підемо під ваш присуд, все воно пухом розвіється? — насмішкувато мружиться Хома. — Ні-і, панотче! Ви розумні, та й ми недурні. Що староста з нас тягне зайве, це ми добре знаємо. Але чому ви нас не допускаєте до виборів у раду сорока мужів? Чого вдираєтесь у хати й б'єте смертним боєм за кожне щире слово?! Де ви поділи нашого цехмістра?! 3аморили в ратушній вежі?! А чому пан Хоткевич забирає у міщан вулики і нічого за це не платить? Чому лавники не знанають законів і на суді б'ються, наче перекупки на торгу?

— Так ми ж за бійку на три місяці відлучили їх від засідань.

— Відпочити дали? Роботою не силували, сплачуючи їм гроші? Хороша кара!.. А вони тимчасом загарбали