Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Він був дуже стомлений. Стомились не тільки очі й ноги — це була інша втома, значно глибша. Цілий день він ходив містом і все розпитував, а наслідків майже ніяких. Його батьки не мали родичів, а з сусідів мало хто лишився.
Бетхер мав рацію: це було наче зачароване коло. Люди боялись гестапо й мовчали, а коли хтось що-небудь і чув, то відсилав Гребе-ра до інших, а ті знову ж таки нічого не знали.
Він піднявся сходами. У коридорі було темно. Медичний радник жив на другому поверсі. Гребер був із цим чоловіком мало знайомий, але знав, що той часто лікував його матір. Можливо, вона заходила до нього й залишила свою нову адресу.
Йому відчинила літня жінка з якимсь невиразним обличчям.
— Крузе? — перепитала вона. — Вам потрібен доктор Крузе?
— Так.
— Жінка мовчки окинула його поглядом. Проте з порога не зійшла й до квартири його не впустила.
— Він дома? — нетерпляче спитав Гребер.
Жінка не відповіла. Здавалося, вона прислухається до того, що діється внизу.
— Ви на прийом? — поцікавилась.
— Ні, в приватній справі.
— У приватній?
— Так, у приватній. Ви дружина Крузе?
— Хай Господь милує!
Гребер здивовано втупився в жінку. За день йому довелося побачити багато чого: і обережність, і зненависть, і хитрість. Але це було щось нове.
— Послухайте, — промовив він, — я не знаю, що туту вас діється, та це, зрештою, мене й не обходить. Мені треба побалакати з доктором Крузе, і більше нічого. Розумієте?
— Крузе тут більше не живе! — несподівано голосно заявила жінка — неприязно, вороже.
— Але ж ось його прізвище! — ІГребер показав на мідну табличку на дверях.
— Її треба було вже давно зняти.
— Але ж вона залишилась. Може, тут лишився і хто-небудь із його сім’ї?
Жінка мовчала. Греберові це обридло. Він уже зібрався був послати її під три чорти, коли раптом почув, як десь у квартирі відчинилися двері. Смуга світла впала з кімнати в темний передпокій.
— Це до мене? — запитав голос.
— Так, — відповів Гребер навмання. — Мені потрібно поговорити з ким-небудь, хто знайомий з медичним радником Крузе. Але це, здається, недуже просто.
— Я — Елізабет Крузе.
Гребер перевів погляд на жінку з невиразним обличчям. Та відступила з дверей і зайшла в квартиру.
— Забагато світла, — просичала вона, проходячи повз освітлену кімнату. — Наказано ощадити електричну енергію!
Гребер усе ще стояв біля входу. Дівчина років двадцяти перейшла смугу світла, наче річку. Якусь мить він бачив великі дуги брів, темні очі й коси з червонуватим полиском, які живими хвилями спадали на плечі. Потім вона пірнула в напівморок передпокою і раптом постала перед ним.
— Мій батько більше не практикує, — сказала вона.
— Я прийшов не лікуватися. Мені треба дещо спитати.
Вираз обличчя дівчини змінився. Вона трохи повернула голову, немовби хотіла переконатися, чи жінка вже пішла. Потім квапно розчинила двері навстіж.
— Заходьте, — шепнула вона.
Він зайшов слідом за нею до кімнати, з якої падало світло. Вона обернулась і подивилась на нього допитливим, пильним поглядом. Її очі були вже не темні, а сірі, прозорі.
— А я вас знаю, — промовила вона. — Адже раніше ви вчилися в гімназії?
— Так. Мене звати Ернст Гребер.
Тепер і він пригадав її. Вона була тоді худенькою дівчинкою з великими очима й пишним волоссям. Мати її рано померла, і дівчині довелося переїхати до рідних в інше місто.
— Боже мій, Елізабет! — вигукнув він. — А я тебе не впізнав.
— Минуло ж, мабуть, сім чи й вісім років відтоді, як ми бачились востаннє. Ти дуже змінився.
— Ти також.
Вони стояли одне навпроти одного.
— Що тут, власне, сталося? — запитав Гребер. — Тебе охороняють, наче генерала.
Елізабет Крузе усміхнулася коротко й гірко.
— Не як генерала, а як полонену.
— Що? Чому раптом? Хіба твій батько…
Вона поквапно зробила застережливий жест.
— Зажди! — шепнула самими губами й пройшла повз нього до столу, на якому стояв грамофон. Поставила платівку. Залунав Го-генфридберзький марш.
— Ось так, — сказала вона. — Тепер можеш говорити далі.
Гребер дивився на неї, нічого не розуміючи.
Бетхер, очевидно, таки мав рацію, коли говорив, що майже кожен у цьому місті божевільний.
— Що це означає? — спитав він. — Зупини нарешті грамофон! Мені остогидли марші. Скажи краще, що тут діється. Чому це ти полонена?
Елізабет підійшла до нього.
— Жінка підслуховує під дверима. Вона донощиця. Тому я й завела грамофон. — Дівчина стояла перед ним, і раптом він почув її гарячий подих. — Що з моїм батьком? Ти що-небудь про нього знаєш?
— Я? Нічого. Я лише хотів у нього дещо спитати. А що з ним?
— То ти нічого не знаєш?
— Ні. Я хотів у нього спитати, чи не знає він адреси моєї матері. Мої батьки пропали безвісти.
— І все?
Гребер здивовано глянув на Елізабет.
— З мене цілком досить і цього, — відповів нарешті.
Напруження на її обличчі зникло.
— Твоя правда, — промовила вона стомлено. — А я думала, ти приніс якусь звістку від батька.
— А що з ним?
— Він у концтаборі. Уже чотири місяці. Хтось доніс на нього. Коли ти сказав, що прийшов щось спитати, я подумала: ти приніс від нього звістку.
— Я б тобі відразу про це сказав.
Елізабет похитала головою.
— Ні. Якби ти щось дізнався таємно, ти мусив би поводитися з обережністю.
«Обережність, — подумав Гребер. — Цілий день я тільки й чую це слово». Гогенфридберзький марш настирливо гримів далі.
— Може, ми його все ж таки зупинимо? — запропонував Гребер.
— Так. А для тебе буде краще, якщо ти звідси підеш. Я ж тобі казала, які в нас справи.
— Я не донощик, — розсердився Гребер. — Що то за жінка? Це вона донесла на батька?
Елізабет зняла з платівки голку, але грамофон не вимикала. Диск безшумно обертався далі. Тишу порушило завивання сирени.
— Тривога! — прошепотіла дівчина. — Знову тривога!
Хтось загрюкав у двері.
— Вимкніть світло! Усе це через вас. Завжди у вас море світла!
Гребер відчинив двері.
— Що — через нас?
Жінка була вже в протилежному кінці передпокою. Вона крикнула щось і зникла. Елізабет зняла Греберову руку з дверей і зачинила їх.
— Що це за сатана в спідниці? — спитав він. — Як ця відьма сюди потрапила?
— Її до мене підселили. Ущільнення. Я ще повинна радіти, що мені залишили хоч цю кімнату.
За дверима знову почулося тупотіння, крики жінки, дитячий плач. Завивання сирени стало гучнішим. Елізабет взяла плащ і одягнула його.
— Треба йти в бомбосховище.
— Ми ще маємо досить часу. Чому ти не поміняєш квартири? Жити