Українська література » Сучасна проза » Левине серце - Павло Архипович Загребельний

Левине серце - Павло Архипович Загребельний

Читаємо онлайн Левине серце - Павло Архипович Загребельний
безпорадний.

— Та що я вам — маленький! — закричав Гриша. — Мене он дядько Безкоровайний… трактористом!

Хто там зважає на якийсь дитячий вигук! Крикнуло, та й уже. Ще коли б заявило, що хоче стати маршалом або диктатором, то посміялися б, а трактористом — ніхто й уваги не звернув. Ще буде та й буде, плани мінятимуться ще частіше, ніж вказівки товариша Вивершеного. Землемір навіть не образився, йому, мабуть, припала до смаку така передчасна демонстрація самостійності й дорослості його сина, і він одразу вирішив скористатися цим. Виніс з хати свою знамениту баклагу й подав Гриші.

— Збігай до тітки Вусті, вона там наллє, знає чого…

Але для Гриші його вигук був не просто словом, кинутим на вітер. Віднині хлопець переходив із світу дитинства в світ дорослий. Суворий, серйозний, відповідальний у всьому.

— До Вусті? Не піду! Нікуди не піду і нічого… для вас!

І побіг а дідового двору.

Може, якби не до Вусті, то й пішов би, і не порвалося б остаточно те, що зв'язувало сина з батьком, та коли почув про Чухалку, то вже вороття не було.

Мабуть, кожне село на Україні має своїх героїв і святих, диваків і негідників. Вустя-Чухалка не належала ні до яких суспільних категорій, вона була неповторна й самобутня. «Чухалкою» прозвали її за те, що вона щоранку найдовше чухалася по господарству. Вже всі давно були в полі, а Вустя тільки затоплювала піч. Уже люди й про обід забули, а у Вусті ще тільки закипала вода в горщику. І хоч би ж тобі ледача, розіспана якась жінка, а то жвава, непосидюча, товчеться з досвітку, метушиться, бігає по хаті, нагнувшись, ліктями мало об кульші не креше, так ніби чухає боки, і все якось без пуття. Справжні ділові якості у Вусті-Чухалки проявлялися лише в самогоноварінні. Тут вона була неперевершена. І щодо якості продукту і, головне, щодо вміння ховатися від представників влади. Навіть після розгрому, якого зазнала карпоярівська самогонна промисловість від товариша Вивершеного, Вустя-Чухалка видавала первак найвищої якості, бо адміністративна буря не зачепила її «цеху» бодай краєчком. Коли б Вусті трапився не такий чоловік, як її Петро, то цілком можливо, що її ділові якості знайшли б застосування не тільки в справах незаконних, а й суспільно корисних, але доля жінки примхлива і часто розпоряджається людськими здібностями не зовсім доцільно. Петра звали Безтурботним. Як Безкоровайного не можна було уявити без трактора, так Безтурботного ніхто ніколи не бачив без коней. Тільки Безкоровайний на тому тракторі був суцільне діяння, а Петро на возі завжди спав. Возив фураж і траву на ферми, ніхто якось і не бачив, хто те все накладав Петрові на воза, бачили тільки, як пара гнідих коней потрюхикує з плавнів до колгоспних ферм, а на возі спить горілиць Петро і, мабуть, бачить тривожні сни, бо корчиться, стогне, здіймає руки до неба, тоді знесилено кидає їх униз і лежить непорушно, весь залитий потом, знеможений і безрадний. Коні, пройшовши половину відстані від плавнів до ферм і знаючи, що Петро ще не виспався, зупинялися, але стояти на місці не могли, бо Безтурботний належав до поборників невпинного руху й міг спати лише на ходу. Тому коні повертали і йшли назад. У плавнях повертали знов, і так повторювалося щоразу до дев’яти разів, бо вже тут Петро висипався і міг нарешті виконати свій трудовий обов’язок. А що робив Петро вночі, виспавшись удень? Порав коней до півночі, тоді ніби йшов додому, ніби вертався назад до стайні, щоб з третіми півнями вже запрягати. Це було й не життя в звичайному розумінні, а ота штуковина, яку західні філософи називають мало зрозумілим словом «екзистенція». Щоправда, невідомо, чи екзистенціалісти люблять пиріжки, а Петро їх любив страшенно і нюхом чув, яка жінка й з чим пече пироги, а яка пече хліб. Ще він любив і хліб, і пироги їсти неодмінно теплими, бо тоді, як він стверджував, хліб має смак і запах гарної жінки. Чи під гарною жінкою він розумів свою Вустю, чи когось іншого, так і залишилося нез'ясованим, як майже все з Петрового життя. Найдивніше, що цей сонний чоловік був на війні, пройшов її з кінця в кінець так само, як і Безкоровайний, повернувся неушкоджений, щоправда, без жодної нагороди, бо ж відомо, що нагород за спання ніхто не давав. Коли його пробували розпитати, як же він воював, Петро охоче пояснював. Як і в колгоспі, всю війну їздовим. У обозі. «Сперва, щитай, їхали сюди, а тоді поїхали туди. Воно, щитай, що сперва назад, а тоді вперед, а може, вперед було сперва, а вже після того назад. Хто йшов, той розібрав, а я їхав. У мене, щитай, коні, бричка, поклажа». — «Та ти, мабуть, спав?» — допитувалися дядьки. «І спав. А чого ж? Не спав би, то, щитай, і вбило б. Хто не спав, тих, щитай, усіх і побило. А спиш — воно й не чуть і не видать. Це вже таке діло».

У Петра і Вусті був син Іван. Батьківські й материнські гени поєдналися в ньому в таку досконалу комбінацію, що згодом він став єдиним і достойним носієм прізвища Безтурботний. Терпіння в неробстві Безтурботний мав просто легендарне. Міг увесь день просидіти над павуковою ніркою, опустивши туди на довгій нитці воскову кульку і зрідка витягаючи її, щоб похукати на віск, бо в затверділому павук не застряне лапами, з ранку до вечора міг слухати гудіння хруща, нанизаного крильцями на соломину.

До школи Іван Безтурботний ходив тим самим методом, що його батько додому. Сім чи вісім років з дня на день пробував дійти до школи, але, здається, жодного разу так і не дійшов. Бо по дорозі стільки цікавого! Він блукав левадами, берегами, між травами й деревами, між птахами й вітрами, між сходом і заходом сонця, зачарований і зваблений довколишнім світом, ставав, дивився і, мабуть, думав. Доводиться вживати це невизначене «мабуть», бо й сам Безтурботний не міг би точно визначити, що саме він робив: адже під словом «думати» кожен розуміє щось своє, і, щиро кажучи, людство ще й досі не дійшло згоди, який розумовий процес називати саме так, а не інакше.

Коли пасли корів, Іван Безтурботний вигадував для малечі велику урочистість з щурами. Їх водилося тисячі тисяч у чорних кручах над Зеленим озером і в жовтих кручах над Проріззю. Зграї щурів, мовляв, виривали в кручах глибочезні — рукою не дістанеш дна — нори, вигодовували там

Відгуки про книгу Левине серце - Павло Архипович Загребельний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: