Щиголь - Донна Тартт
Усе сталося так, ніби перемоткою кінострічки мене викинуло вперед на кілька хвилин, бо я зовсім не пам’ятаю, як підняв із підлоги пістолет, пам’ятаю лише, як від пострілу моя рука підлетіла вгору, звук пострілу я почув лише тоді, коли мене пересмикнуло й гільза вдарила мене в обличчя, тоді я вистрелив знову, напівзаплющивши очі, моя рука підстрибувала з кожним пострілом, спусковий гачок виявляв великий опір, і я щоразу ніби підіймав важку засувку дверей, вікна автомобіля розлетілися на друзки, Мартін підняв руку, навколо розліталися скалки скла й шматки бетону, я поцілив Мартіну в плече, його м’який одяг став мокрим і темним, на ньому розповзалася темна пляма, запах пороху й оглушливе відлуння, що проникло глибоко в мій череп, схоже не так на звук, що вдарив у мої барабанні перетинки, як на стіну, яка обвалилась у моїй свідомості й відкинула мене в якусь тверду внутрішню чорноту з мого дитинства, і гадючі очі Мартіна зустрілися з моїм поглядом, і він нахилився над дахом автомобіля з націленим у мене пістолетом, і тоді я вистрелив у нього знову і влучив йому в голову над оком, звідти бризнув струмінь крові, від якого я ухилився, і тоді десь позаду себе я почув тупотіння ніг по бетону — хлопець-азіат у білому одязі біг угору схилом у напрямку вулиці, тримаючи картину під пахвою, відлуння звучало в обкладеному кахлями просторі, і я мало не пристрелив його також, але все знову перемоталось, і я відхилився від автомобіля, перегнувся надвоє, упершись руками в коліна, а пістолет опинився на підлозі, я не пам’ятав, як випустив його з руки, хоча звук почув, він усе торохтів і торохтів по підлозі, а я досі чув відлуння пострілів і відчував, як здригається пістолет у мене в руці, блюючи й перегнувшись навпіл, відчуваючи, як тече й зсідається в мене на язиці кров Фріца.
З темряви до мене долинуло тупотіння ніг, і я знову не міг бачити, хто там біжить, або бодай ворухнутися, мене оточувала чорнота, і я падав, хоч знав, що не можу впасти, бо сидів на викладеній із кахлів низенькій стінці, затиснувши голову між колінами, дивлячись униз на червоне мокротиння чи блювоту на блискучій, пофарбованій епоксидкою бетонній підлозі між моїми черевиками, й тут з’явився Борис, засапаний і закривавлений, він біг до мене, і його голос долинав до мене через мільйон миль, Поттере, з тобою все гаразд? Він утік, я не зміг його наздогнати.
Я притулив долоню до обличчя й подивився на червоні мазки на ній. Борис щось мені говорив досить енергійно й наполегливо, та хоч він трусив мене за плече, я бачив лише, як ворушаться його губи, й чув якусь беззмістовну мішанину слів, що долинала до мене, наче крізь звуконепроникне скло. Дим після пострілів із пістолета нагадував мені підбадьорливий нашатирний запах мангеттенських гроз і мокрої бруківки міських вулиць. Двері світло-блакитного «міні-купера» були в червону крапочку, наче яйце вільшанки. Ближче до мене підповзала темна пляма з-під Борисового автомобіля, блискуча атласна калюжа у три фути завширшки, що сунула вперед, наче амеба, і я думав, як скоро вона досягне моїх черевиків і що мені робити, коли вона їх досягне.
Із силою, але без гніву Борис врізав мені потужного ляпаса. Цей удар не мав у собі нічого особистого, він просто хотів привести мене до тями. Надати, так би мовити, першу допомогу.
— Ходімо, — сказав він. — Не забудь свої окуляри, — додав він, показавши на них кивком голови.
Мої окуляри — забризкані кров’ю, але не розбиті — лежали біля моїх ніг. Я не пам’ятав, коли вони з мене спали.
Борис сам їх підняв, витер скельця рукавом і віддав мені.
— Ходімо, — сказав він, схопивши мене за руку й піднявши на ноги. Його голос звучав рівно й заспокійливо, хоч він був забризканий кров’ю, і я відчував, як тремтять йому руки. — Усе скінчилося. Ти нас урятував. — Від пострілів у мене дзвеніло у вухах, наче цілий рій цикад там стрекотів. — Ти молодець. А зараз нумо сюди. Поквапмося.
Він провів мене повз скляний офіс, зачинений і темний. Моє пальто з верблюжої шерсті було заляпане кров’ю, і Борис зняв його з мене, як гардеробник, вивернув і повісив на бетонний стовп.
— Цього тобі доведеться позбутися, — сказав він, бридливо здригнувшись. — Сорочки також. Не тепер — потім. А зараз ходімо сюди.
Він відчинив двері й пропхався в них за мною, увімкнувши світло.
Затхлий туалет, що смердів сечею й таблетками для пісуарів. Умивальника там не було, лише кран і злив у підлозі.
— Швидше, швидше, — сказав Борис, відкривши кран на повну потужність. — Тут не до краси. Лише — уф!
Він скривив гримасу, підсунувши голову під струмінь води, бризкаючи на обличчя, шуруючи його долонею…
— Твоя рука, — автоматично сказав я.
Він тримав її якось не так, як треба.
— Так, так, — бризки холодної води розліталися всюди, заповнили все повітря, — він мене поранив, не тяжко, лише подряпина. О Боже, — сказав він, спльовучи й розбризкуючи воду, — я мусив тебе послухати. Адже ти намагався мене остерегти. Борисе, сказав ти, хтось тут є. На кухні! Але хіба я тебе послухав? Ні. Цей малий гівнюк — китайчик — коханець Саші. Ву, Ґу чи як там його, я не в змозі запам’ятати, як його звуть. А, бля, —
