Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
class="p1">— Ні. Там було темно. Тут хіба не замикають кімнат?

— Дехто — ні. У них нема чого красти.

Вона пахла милом і кельнською водою. Звідки у неї взявся одеколон, було для мене загадкою. Можливо, він був у її сумочці. А може, хтось забув його у ванній і вона скористалася.

— Місіс Вімпер, — сказала вона, — любить молодих чоловіків, але далі нічого не йде. Вона любить спілкуватися з ними, це все. Закарбуй це собі на носі! Добре?

— Так, — відповів я, хоча вона не надто мене переконала.

Перед жалюгідним дзеркальцем над умивальником, у яскравому

світлі лампи Наташа розчісувала волосся:

— Її чоловік помер від сифілісу, і не виключено, що вона теж хвора.

— Крім того, в неї рак, пітніють ноги, а влітку вона миється винятково мартіні з горілкою, — відповів я в тон.

Наташа розсміялася.

— Ти мені не віриш? Та й чому ти б мав мені вірити?

Я підвівся, взяв щітку з її рук і поцілував її.

— А для тебе щось важитиме, якщо я признаюся, що весь тремчу, щойно торкаюся до тебе? — запитав я.

— Не завжди було так, — відповіла вона.

— Але зараз це так.

Вона притулилася до мене.

— Я б тебе вбила, якби це було не так, — пробурмотіла вона.

Я зняв із неї халат для купання і кинув його на підлогу.

— У тебе найдовші ноги, які я будь-коли бачив, — сказав я і вимкнув світло.

Тримаючи її в обіймах, я прямував до ліжка. У темряві бачив лише її білосніжну шкіру та чорні обриси рота та очей.

— Повільно, — прошепотіла вона. — Тепер я хочу дуже повільно.

Ми лежали, тісно притиснувшись одне до одного, і відчували, як темна хвиля суне на нас у темряві і перекочується через нас; ми ще довго так лежали, дихали й відчували менші хвилі, що губилися у наших тілах, потім відчули ще тільки ніжний порух, але незабаром і він злився з нашим диханням.

Наташа поворухнулася.

— У тебе є цигарки?

— Так.

Я дав цигарку і глянув на неї у світлі сірника. Її обличчя дихало спокоєм та невинністю.

— Хочеш щось випити?

Вона кивнула в темряві. Я зрозумів її згоду по руху запаленої цигарки.

— Тільки не горілку.

— У мене нема холодильника, тому все тепле. Але я можу щось принести знизу.

— А хтось інший може принести?

— Унизу тільки Меліков.

У темряві я почув її сміх.

— Він і так нас побачить, коли ми виходитимемо, — сказала вона.

Я не відповів. Ще міг звикнути до цієї думки. Наташа поцілувала

мене.

— Увімкни світло, — сказала вона. — Пощадімо твої правила добропорядності. Крім того, я голодна. Ходімо до «Короля морів».

— Знову? А ти не хочеш піти кудись-інде?

— Ти вже отримав комісійні за місіс Вімпер?

— Ще ні.

— Тоді — до «Короля морів».

Наташа вистрибнула з ліжка і ввімкнула світло. Потім пройшлася гола по кімнаті і підняла халат для купання. Я підвівся й озирнувся. Тоді знову сів на ліжко і почав чекати, поки вона повернеться.

17

— Але ж я таки благодійник усього людства, — оголосив Сильвере.

Ми саме готувалися до візиту мільйонера Фрёда Лескі. Цього разу не йшлося про те, щоб чіпляти полотно в спальні місіс Сильвере, а потім видати його за її приватну власність, з якою вона могла розстатися тільки після запеклої боротьби, тобто після обіцянки Силь-верса купити їй норкову шубу та два комплекти вбрання від Мейн-бохера. Врешті, вона поступалася будь-якою картиною, а норки так і не отримувала. Це й не дивно у таку спеку! Цього разу йшлося про те, щоб перетворити мільйонера-плебея на світського лева.

— Війна — це плуг, — повчав Сильвере. — Він переорює землю і перерозподіляє майно. Старі власники зникають, натомість з’являються численні нові.

— Спекулянти, торговці, постачальники — себто всі ті, хто наживається на війні, — докинув я.

— Не тільки постачальники зброї, — незворушно продовжував Сильвере. — Ще й постачальники уніформи, кораблів, харчів, автомобілів — увесь світ заробляє на війні!

— Усі, крім солдатів!

— А хто про них говорить? — Сильвере відклав сигару і глянув на годинник. — Він прийде за п’ятнадцять хвилин. Ви принесете перші дві картини, а потім я запитаю про Сислея. Принесете і його, поставите лицем до стіни, так, щоб її не було видно, і прошепочете мені щось на вухо. Я прикинуся, що не розумію вас, і нетерпляче перепитаю, що сталося, ви голосно скажете, що цю картину відкладено для пана Рокфеллера. Усе ясно?

— Так, — відповів я.

За п’ятнадцять хвилин прийшов містер Лескі з дружиною.

Усе вдалося. Я приніс пейзаж Сислея, прошепотів щось Сильвер-су на вухо, а він гаркнув, щоб я говорив голосніше — у нього ж бо немає ніяких таємниць перед клієнтами.

— Що? — запитав Сильвере здивовано. — Хіба то мав бути не Моне? Ви помиляєтеся, ми відклали саме Моне.

— Дуже перепрошую, містере Сильвере, але боюся, ви помиляєтеся. Я все точно записав. Погляньте ось тут… — Я витягнув нотат-ник із замші і показав йому.

— Ваша правда, — погодився Сильвере. — Тут нічого не вдієш, містере Лескі. Якщо відкладено, то відкладено.

Я поглянув на Лескі. Це був худорлявий і блідий чоловік, вбраний у синій костюм та в коричневі черевики, на лисину він начісував довгі пасма волосся з боків — здавалося, що їх просто приклеєно до голови. Справляв враження маленької людини, над якою нависла небезпека, — будь-якої миті його могла зжерти кремезна дружина. Місіс Лескі була на голову за нього вища, вдвічі ширша і вся обвішана сапфірами.

На якусь мить я нерішуче застиг посеред кімнати з картиною в руці, яку тримав так, щоб вони бодай частково її бачили. І коли вже обернувся, щоб піти, місіс Лескі не витримала.

— Але ж глянути на неї можна? — запитала хриплим пропитим голосом. — Чи й це теж заборонено?

Сильвере вмить змінився.

— Звісно ж. Вибачте мені, вельмишановна! Містере Росс, чому ви не показуєте нам картину? — незадоволено звернувся до мене своєю кострубатою французькою. — Allez vite, vite! Швидше, швидше!

Я вдав, що геть зніяковів і поставив картину на один із мольбертів, а потім сховався у комірчині з картинами, яка завжди нагадувала мені Брюссель. Читав монографію про Делакруа, час від часу прислухаючись до розмови у сусідній кімнаті. Я покладався на місіс Лескі. Вона справляла враження людини, яка щомиті очікує нападу і найкращим захистом вважає агресію, а не страждання. Я добре міг собі уявити, як ця дама весь час бореться з власними уявленнями про вищий світ Босто-на та Філадельфії, як мріє туди пробитися, стати своєю, щоб нарешті дістати змогу скептично і зверхньо дивитися на новачків.

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: