Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

Бенцон навіть у голові собі не покладала, яка сцена чекає на неї у її власному помешканні, розташованому у флігелі поряд із замком. Щойно вона переступила поріг, назустріч їй кинулась у нестямі Юлія і… Але наш біограф дуже задоволений, що цього разу він може розповісти про те, що сталося з Юлією, поки в князя пили чай, багато краще й докладніше, ніж про деякі інші події цієї трохи заплутаної, принаймні досі, історії.

Отже, ми знаємо, що Юлії дозволено піти додому раніше. Лейб-єгер освітлював їй дорогу смолоскипом. Та тільки-но вони на кілька кроків відійшли від замку, як лейб-єгер зненацька зупинився й підняв смолоскип угору.

– Що там таке? – спитала Юлія.

– Ох, панно Юліє, – відповів лейб-єгер, – ви, мабуть, помітили постать, що гайнула он там перед нами? Я не знаю, що й думати, але вже кілька вечорів тут вештається якийсь чоловік, що, певне, замислив якесь лихо, а то б не ховався від усіх. Ми вже на нього по-всякому засідали, але він не дається в руки, десь дівається на очах, як привид чи сам нечистий.

Юлія згадала про тінь у вікні павільйону, і на душі в неї похололо.

– Швидше ходімо звідси, швидше! – гукнула вона єгереві, але той, усміхаючись, сказав, що любій панні нема чого боятися, бо, коли б до чого дійшлося, привидові спершу довелося б скрутити шию йому, лейб-єгереві, а крім того, цей привид, мабуть, така сама істота з м'яса й кісток, як і всі інші, та ще й, до всього, страшенний страхополох, що боїться світла.

Юлія відіслала спати покоївку, яка жалілася, що її морозить і болить голова, й переодяглася на ніч без її допомоги.

Тепер, коли вона лишилася сама в кімнаті, в душі її знов повстало все, що їй говорила Гедвіга в стані, який вона могла пояснити тільки хворобливим збудженням. І все-таки в неї не було сумніву, що те хворобливе збудження могло мати лише психічну причину. Чисті, невинні дівчата рідко вгадують правду в таких заплутаних випадках, як цей. Так і Юлія, відновивши в пам'яті всю ту картину, дійшла висновку, що Гедвіга охоплена шаленою пристрастю, яку вона сама їй так страхітливо змалювала, ніби передчуваючи щось подібне у власному серці, і що княжич Гектор і є тим чоловіком, якому князівна віддає себе в жертву. А тепер, вирішила вона, Гедвігу бозна-чому опанувала химерна думка, що княжич кохає когось іншого, і та думка мучить її, мов невідступна примара, спричинившись до невиліковного розладу її душі. «Ох, люба, добра Гедвіго, – сказала Юлія сама до себе, – хай тільки повернеться Гектор, і ти зразу переконаєшся, що тобі нема чого боятися своєї приятельки!» Але тієї миті, коли Юлія вимовила ці слова, в її душі владно зринула думка, що княжич кохає таки її. Та думка була така виразна, що Юлію охопив невимовний страх: якщо здогад князівни правдивий, то її чекає неминуча загибель. Вона пригадала дивне, неприємне враження, яке справив на неї погляд княжича, вся його поведінка, і знов затремтіла з жаху. Пригадала всі його підступні слова, які тоді здавались їй цілком невинними, а тепер – сповненими глибокого змісту. Пригадала і той зловісний сон, коли вона відчула себе в залізних обіймах і обіймав її начебто княжич, пригадала, як потім, прокинувшись, вона побачила в парку Крейслера, і він весь став їй зрозумілий, як вона повірила, що він оборонить її від княжича.

– Ні, – мовила вголос Юлія, – ні, цього немає, немає і не може бути! Це сам лихий пекельний дух будить у мені, бідолашній, гріховні сумніви! Ні, він не повинен опанувати мене!

Разом із думкою про княжича, про ті загрозливі хвилини, в глибині Юліїного серця ворухнулось почуття, про небезпечність якого можна було здогадатися тільки з того, що від нього Юлії стало соромно, обличчя її спаленіло, а очі наповнились гарячими слізьми. На своє щастя, мила, цнотлива Юлія була досить сильна, щоб погамувати лихого духа, не дати йому запанувати в своєму серці. Тут треба ще раз нагадати, що княжич Гектор був найвродливіший і найоблесливіший з усіх чоловіків, які лише є на світі, що його мистецтво подобатись ґрунтувалося на глибокому знанні жінок, яке він набув у житті, сповненому щасливих пригод, і що саме молоду недосвідчену дівчину могла злякати переможна сила його погляду, всієї його постаті.

– О Йоганнесе, – лагідно мовила вона, – ти добра, чудова людина, хіба ти не станеш мені обороною, як обіцяв? Хіба ти не втішиш мене, промовляючи до мене райськими звуками, що відлунюють у моїх грудях?

Сказавши так, Юлія відкрила фортепіано й почала грати і співати Крейслерові твори, які вона найдужче любила. І справді скоро вона втішилась і повеселішала, спів переніс її в інший світ, де не було ні княжича, ні Гедвіги, хворобливі марення якої так збентежили її.

– Ще мою улюблену канцонету! – сказала Юлія і почала «Mi lagnero tacendo»,[303] яку поклали на музику стільки композиторів.

Справді, ця пісня вдалася Крейслерові найкраще. Солодкий біль палкої любовної туги був відданий простою мелодією, так правдиво і з такою силою, що жодна чутлива душа не могла лишитись байдужою до неї. Юлія скінчила і, цілком заглиблена в спогади про Крейслера, взяла ще кілька акордів, що були ніби відлунням її почуттів. Зненацька двері відчинилися, вона озирнулась на