Гра в паралельне читання - Людмила Петрівна Іванцова
– Господи, ну що ти таке кажеш, Лілю?! Не треба про це, прошу…
– Я знаю. Це сволочизм – думати про таке. То я так… фантазую типу, бо розумію, що інакше нічого ніколи не зміниться, – вона хмикнула. – А я й не прошу! Ніколи нічого не прошу. Я можу зробити в наших стосунках одне – поставити крапку. Усе решта – не моя парафія. Але крапку я резервую за собою!
Віталій не відповів. Вони ще якийсь час лежали мовчки, потім він примирливо погладив довге волосся, яке пахло новими, щойно подарованими парфумами, поцілував її у плече і, раптом усвідомивши, що та сама Крапка може бути поставлена вже сьогодні, почав обсипати її поцілунками, нестримно, спрагло, голодно, ненаситно, немов прощаючись.
У них знову був хороший секс. Власне, як і завжди. І то ще був не кінець. Але з того дня Віталій постійно відчував ту Крапку, заховану в рукаві в Лі-лі, як козир, яким рано чи пізно вона приб’є його раз і назавжди.
Рипнули двері молодшої групи. Віталій зазирнув у велику, але затишну кімнату з маленькими столиками, стільцями, іграшками та з малюнками на стінах. Вдихнув тепле повітря. Замружився. Пахло раннім дитинством. Мабуть, ще відтоді, коли він сам ходив у дитсадок, цей запах не змінився.
– О! Добрий вечір! Юрчику, дивись, хто по тебе прийшов! Прощайся з дітками, біжи до дідуся!
– Дідууууууу!
Четвер
1
Привіт!
Як ти там, справляєшся з поставленими задачами? Дякую за виробничі роз’яснення! Ні чорта не шарю у ваших нюансах, дивуюся, як ти на тому розумієшся – глиноземи, оксид алюмінію, електротехнічний фарфор та високовольтні трансформатори… Бррр! І як це все вкладається в голові в білявки?! :) Здається мені, що побрехеньки про дурненьких-гарненьких білявок запустили в народ вони самі, самі й анекдоти вигадують, самі й імідж підтримують. Мабуть, це такий хитрий хід, щоб чоловіки розслабилися, втратили пильність… А там не згледишся – бац! – а білявки заволоділи всіма основними позиціями у світі!
Як минув учорашній вечір? Не мерзнеш там?
Поводься чемно, пані інженерко!
* * *
Вибач, багато писати ніколи, приїхали іноземці – двоє німців, поляк та перекладач при німцях. По заводу ходитимемо, потім обговорити все…
Як сам? Що нового? Київ як? Облітає? Я вже скучила.
Про оповідання нічого не написав. Не прочитав чи не сподобалося?
Я ще чверть години за компом, потім піду в народ.
Обіймаю. Щось настрій ніякий… :(Хочу додому…
Як учорашній вечір? Дивилася кіно в номері.
* * *
Ну, біжи, працюй, ділова жінко! Не дуже там напружуйся, навколо самі чоловіки – мають на руках носити і догоджати. Мабуть, клеїться вже хтось?
На вечір знову ресторан? Мало було директора, головного інженера, Андрія, так ще й німці з поляком припхалися! В усіх одне на думці. Начувайся!
Не сердься, то я так… гіпотетично, трохи розважити тебе, що ж це ти там засумувала?
Оповідання? Прочитав, хоч і не таке коротке, як попередні. Розбирати не хочеться. Життєве. Наче в кіно сходив.
А ти що там дивилася вчора?
* * *
Що дивилася? Фільм жахів. Назви не знаю.
Усе, піду я. А поки віддаватимуся по черзі директору, головному інженеру, поляку та двом німцям, читай наступне оповідання, щоб дурні думки в голову не лізли!
І наостанок дивне прохання. Як матимеш час, поїдь у «Піросмані», випий кави. За мене.
Прочитавши коротенького листа, Віталій глянув у вікно, де на тлі сірої будівлі навпроти нерухомо стояли вже голі каштани, а золотава берізка неподалік ледь хитала тонкими вітами, які з останніх сил іще утримували яскраве листячко. День був похмурий, але тихий. Уявилось, як Жанна сама в невеличкому номері провінційного готелю дивиться жахастик по телевізору. Сидить у ліжку, спиною до стіни, закутана в ковдру… Маленька симпатична самостійна жінка. Чого вона чекає від нього? Навіщо він їй?
Віталій знав, що в Жанниному рукаві теж лежить той самий козир, що був у Лілі. Поставити Крапку. Чи виб’є це його колись із колії так само, як тоді? Навряд. Чи то вже минула та криза середнього віку, чи це взагалі не кохання? Швидше за все, не кохання. Тому що коли воно є, то не постає запитань. Ти це відчуваєш усім єством, а не допитуєш свою голову. Перегорів він на Лілі. Втомився. Виснажився. Мабуть, вона була його останнім коханням. Якщо не єдиним.
Віталій попросив секретарку зробити каву і якусь хвилю вагався перед тим, як відкрити прикріплений до останнього листа файл із текстом. Що могло бути в ньому сьогодні? Він перевів очі на двері і знову задумався. Уявилося, ніби четвертий день поспіль приходить в офіс посильний і приносить для нього пакунок. Особисто. У руки. Пакунок, схожий на бандероль. Коли більший, коли менший. І невідомо, що там усередині. Хочеться відкрити. Але чомусь тривожно. Посильний уявлявся юнаком в уніформі готелю, такі в кіно підносять гостям валізи.
Раптом уява робить підміну – і ось уже в тій уніформі у дверях стоїть Жанна і простягає йому пакунок.
Двері повільно розчинилися, перенісши Віталія з уявного світу в реальний, – секретарка внесла на маленькій таці каву, цукор, печиво.
Залишившись у кабінеті один, він укинув у чашку два кубики цукру, розмішав, зробив ковток і відкрив файл, миттєво оцінивши, що текст цього разу дуже невеличкий.
Потенційний учень
Багато років я навчаю людей французької. І дітей, і дорослих. Учні бувають різні – ліниві й старанні, неслухи та слухняні, обдаровані й не дуже, бувають теперішні та дорогі колишні. Але був у моєму житті одного разу потенційний учень.
Підходить якось до мене колега, учителька англійської мови, і каже:
– Знаєте, мій молодший син, йому шість років, так от, він просто марить Францією: всі передачі про неї дивиться, енциклопедію читає, Ейфелеву вежу скрізь малює! Він мріє вивчити французьку!
– Без проблем! Нехай приходить, навчу! Ті, котрі захоплені, – найкращі учні, – кажу я.
Минуло півроку. Знову підходить до мене в учительській та сама колега:
– Знаєте, я про вас пам’ятаю, мій син… Він уже в першому класі. Він так мріє про Францію, так хоче вчити французьку, просто марить!
– Я ж казала – немає проблем! Хай приходить, розберемося.
– Але… знаєте, є проблема. Тут така справа… Нам логопед не радить, адже він у мене «ер» не вимовляє. Rичить, розумієте? А ваша фRанцузька може закріпити те, з
