Тіні наших побачень - Іван Байдак
Що міг мені розповісти чоловік, який побоявся смерті, який зрадив ідею і завжди обирав комфорт? Чого він міг мене навчити? У своєму житті я зазнав хвороб і бідності, втрат і обману, навіть війни. Світ перестав мене дивувати, а життя — вабити чимось незвіданим. Мої висновки не завжди були гуманними, часто — цинічними. Я сприймав людей як об’єкти, але втомився від фальші, зупинився в гонитві за славою, проте завжди шукав легких шляхів задоволення. Інколи всі стають засобами виконання потреб, але це теж нормально. Можливо, і є цілі, заради яких варто боротись: відданість, чесність, справжність. Утім, це теж залежить від нашої позиції. Існують пропозиції, від яких не відмовляються, обставини, за яких обманюють, учинки, які не мають виправдань. Життя не дає часу перевести дух. Не існує ані стабільності, ані гарантій, щастя швидкоплинне, і тільки кохання — вічне. Щоправда, об’єкти кохання змінюються.
Він докурив сигарету і став збиратися.
— Коли я зможу їх побачити? — запитав.
— Скоро.
— Тобі це потрібно?
Відповіді він не почув і рушив до виходу. Адам був знову поруч. Очевидно, він приїхав на виставку. Щоправда, незрозуміло: побачити її чи запобігти їй.
Повоєнну Європу накрила хвиля протестів проти тогочасного політичного руху. Інтелектуальний світ відхрещувався від запропонованого політичного напряму, як наслідок — створював ідеологію абсурдного бунту. Економіка працювала на укріплення військових спроможностей, а мистецьке оточення намагалося висміяти діяльність влади серією антимілітарної творчості.
Чи була ця виставка протестом проти суспільних норм, підтримкою фемінізму, чи ствердженням внутрішніх суперечностей — не так важливо.
У періоди суспільного страху люди завжди поділяються на тих, хто боїться закону, і тих, хто постає проти нього.
Ця виставка мала вчергове сколихнути налякане консервативне суспільство, і мені було байдуже як до наслідків, так і до пошуку внутрішніх конфліктів — мистецтво завжди стоїть поза означеними вимірами, і це єдине, що справді мало значення.
У двері постукали.
Це був упевнений стукіт, такий, за яким виговорюються і ставлять крапку.
За дверима була Магда. Вигляд мала схвильований і боязкий.
— Я здаюся тобі чужою?
— Інколи незрозумілою, але не чужою.
— Ти ніколи не можеш думати лише про мене, подумки ти завжди з ними, — почала вона монолог, який, як я підозрював, мав перспективу затягтися.
Тому я взяв її на руки, поклав на диван, зняв черевики (вони були червоні, лаковані й пасували до чорної сукні) і взявся масажувати стопи.
— Ти завжди втікаєш кудись, інколи дивишся на мене порожнім поглядом, неначе мене взагалі немає поряд...
Я торкнувся її спини та поцілував шию, прихилившись до неї своїм тілом.
— Про що ти тоді думаєш? Мені важливо знати...
Вона не вгамовувалася, тому я теж діяв наполегливіше і заходився роздягати її.
— Ця твоя впевненість мене дратує! Таке враження, що ти не дозволяєш собі слабкості, усе автоматизовано. Вишколені рухи, позбавлені почуттів. Так не буває! Кому ти віддаєшся? Цим бездушним картинам, олійним тілам? Вони тебе надихають?
По цим словам вона залишилася без одягу.
— Що ти робиш? — запитала вона.
Я також роздягнувся і сів поруч так, щоб мій член ледь торкався її.
— Ти ж розумієш, що ми бачились лише кілька разів?
— Насправді це наша сьома зустріч.
— Ви дозволяєте собі торкатися мене.
— І мушу сказати, це до біса приємно...
— Ви ж не розраховуєте на щось більше?
— Звичайно, ні, я роздягнув вас, щоб помилуватись красою вашого тіла або ж узяти його за взірець.
— Ви схиляєте мене до...
— Сексу. Зазвичай цей процес називають так...
— Ви тиснете на мене?
— Навіть не намагаюся, що ви! Я можу цієї ж хвилини попросити вибачення і дозволити вам піти.
— Але ж ця ситуація...
— Я видалю її з пам’яті. Не хвилюйтеся, ваша репутація не постраждає, про це ніхто не дізнається...
— Ви ж розумієте, яке це шаленство? Навіть якщо уявити, що, в міру фізичного потягу чи захоплення вашим талантом, я могла б зараз віддатись ніжності. Але ж є певні межі моралі, які не дозволяють мені близькості з незнайомою людиною.
— Поспішаю вас запевнити, що цілком розумію ваші сумніви і не збираюсь чинити нічого, чого пані сама не забажає. Якщо ваші принципи зараз буде порушено, обіцяю не звинувачувати вас у цьому і взяти на себе частину провини.
— Але ж це заперечить наше подальше спілкування, ми станемо звичайними одне для одного... Ви готові втратити цей рівень спілкування?
— Цілком погоджуюся і запевняю, що готовий і надалі спілкуватися. Інакше — це не найгірший спосіб урізноманітнити процес.
Ця формальність тривала недовго. Вона певний час іще товкла, як це все неправильно, а я за її правилами мав усе заперечувати, щоб, коли це, зрештою, відбулось, усе скидалося на те, наче я їй нав’язав цю думку. Натомість я зі всім погоджувався, і коли аргументи завершилися, вона дозволила мені ввійти.
За вікном смеркалося. Хтось недалеко грав на скрипці, а ми, виснаживши наші тіла, лежали на підлозі. Долівка була холодна, тому Магда швидко вдягнулась і сіла за стіл в очікуванні, коли я долучуся до неї. Я не поспішав, тому вона стала ходити кімнатою. Помітно нервувала. Шукала виправдання.
— Не говори нічого.
— Я хотіла сказати...
