Сталінка - Олесь Ульяненко
Йоні марилася біла стіна, прогріта сонцем, — десь ото на весну, коли сніг темно і втомлено, недобитком якогось великого птаха лежить проти сонця, тоненько вистеляючи дух перегною; йому закортіло зирнути, прогулятись обійстям, коли раптом до нього дійшло, що насунув туман — біла суміш мовби розведена молоком — туман щільнішав; Йона поворушився, дивуючись невагомості; зверху голубиними крилами залущало, потягло невимовне щось і лагідне, начеб хто затягнув сумної пісні; Йона ще встиг побачити безмовні обличчя й солом'яну стріху; вокзал шамкотів слизотою, вибивав сотнями підборів, пропечений голубим сонцем, горів купол над головою; і Йоні знову примарилося: щось хапає іззаду, мовби на пса схоже, й отакочки всю спину зубами тисне; люди стають ляльками у цій пароті, розсідаються, чаламкаючи наготовані з дому бутерброди, мовби їм вічність тут гибіти, на цьому вокзалі, і хто знає, чим закінчиться його, Йонине, перебування в окропі людського духу; Йона подумав: «Певно, й дощу не чути, звісно, не чути, як краплі б'ють дахом, цим перекинутим Дахом, б'ють і відступають, тарабанять щось дощі. Б'ють і відступають. А він умилостивився та забув — щось таке шматочками — острівці пам'яті, маленькі бумеранги, поєднані, зліплені докупи й розділені навіки», — спрага почала мучити вдосвіта; люду зібралося ще більше, нащо, куди вони йдуть, снуючи павутину марноти — од любові до ненависті чи навпаки? А мо' слід того останнього схолов… ось він, знеможений голодом і вошами, із судомою у кістках, звідкілясь повертається; під Тамбовом Йоні вперше нагодилося зазирнути в люстро; «острів, мій зелений острів», вокзал наполовину підкрадав світло; темрява стягувала, згортала, змітала, всмоктувала у себе людей, котрі дриґали, мов накручені механізмики, лапками: задасті, з розкішним тілом дівки на тумбах, де на скло начіпляно строкатого манаття, лавки з людьми, табло й осоловілі міліціянти: «иш, вчора, Петь, знаш, одній як дав під хвоста», — Йона ворушив ротом, повертав голову, начеб не чув, а може, й направду не доходило; нічого не чув — тільки ударив дзвін, протяжно один ударив, похопив інший, тендітний зовсім, а решта забили повітря, ше інші вирвали слизьку напівдрімоту полудня, поцятковану чорними мухами, прошиту брудними клубками голубів; Йона сторожко все слухав; місто, місто, місто… «Хто не бачив світла, той не був у темряві». — «Хто жив у темряві, той бачив світло», — нічого не кортить, начеб хто пообривав усередині; воно й добре; м'яке і дебеленьке нівроку, щось схоже на дитячий гумовий м'яч, запущений рукою дівчинки: стриб, стриб, стриб… потім той чоловік, цей чоловік, той чоловік. Невідомий чоловік дивиться. Так дивляться люди, які багато зазнали. 1 так дивляться ті, котрі скуштували влади й кохання жінки. Ненависть і вбивство скуштували. І кохання. Пекуче, мов сонце у серпні. Або мов сіль у воді, коли доймає спека. Зирять ті очі, начеб готові вихлюпнути й позбутися навік, будь-якою ціною — Йона перевів подих — Горік повільно, виважуючи крок за кроком, ішов червоно освітленим боком вокзалу; погляд Йониних сірих, залиплих наполовину очей прилип до того чоловіка з пробитими зіницями, прилип не знати чого, але невідчепно… перед цим Йона мешкав на Подолі, у геть сивого чоловіка з навдивовиж шовковистим волоссям і червоними на сонці нігтями; його майстерня була захаращена малярними роботами, щодня в ній з'являлися нові люди, котрі не зважали не тільки на Йону, а й на господаря, — якісь пани і підпанки, з гучними захопленими вигуками; жіноцтво, що пирхало і хлебтало шампанське: «Сволочі», — бурмотів чоловік, ім'я якого Йона не пам'ятав, і тікав геть, щоб під ніч заявитися вихудлим, злим, завжди голодним — «иажрагь нема»; Йона лежав на дивані, вилупивши очі у стелю, ловлячи тонкий протяжний свист, що видзеньком ішов шибками, переламувався скреготінням у прохідних дворах, рівно відраховуючи тишу, виповзав у невидимій пітьмі нічний трамвай «десь на дванадцяту», а чоловік за тонкою перегородкою, позбавлений попереднього страху, дивився у минуле без жодної надії на добро, тільки нерв на серці пульсував у Йони серед глевкоти ночі — «блукав я цими вулицями, запитував себе: хто може сказати «ні» смерті, певно, що тільки ти сам, бо дано нам вибирати між добром і злом»; Поділ купався у нечистотах: миловидні біляві повії, сповнені романтичного вогню, походжали запльованими тротуарами, лагідні