Ще літо, але вже все зрозуміло - Василь Карп'юк
Власне, я таки про те, що наш отець — поет. У кінці цього календаря, який виданий у вигляді брошури, навіть є кілька його віршів про карпатську природу і достойність гуцульських ремесел. Але найбільший його поетичний жест у черешневому цвіті. Відповідно, він не лише святив паски, а писав поезію, сам того до кінця не усвідомлюючи. Бо попередній священик, покійний отець Мирослав, був журналістом, кілька останніх років життя навіть очолював районну газету «Гуцульський край». Тому він і святив лише кропилом. А я через те й думав, що святити черешневим цвітом — це лише метафора. Тоді як отець Василь узяв і використав її у своєму чудовому живому вірші.
Ідею «живого вірша» я зрозумів десь рік тому й описав у своєму тексті «Струмок». Цей струмок протікає неподалік від хати, в тіні дерев, і в ньому завжди приємно вмиватись і пити з нього воду. Він досить невеликий, але ідея того записаного тексту така, що цей струмок набагато могутніший за вірш про нього. Себто те, що ми пишемо, набагато менше від дійсної поезії струмка, як вона є насправді. Після того було ще кілька живих віршів, як-от про те, що строгість рядків посадженої картоплі настільки ж канонічна, як форма сонета. Ми до цього дійшли в телефонній розмові з поетом Петром Мідянкою, бо кожен у своєму селі (він — у закарпатському, я — у прикарпатському) напередодні розмови садили картоплю. А зовсім недавно, в середу перед Великоднем, ми з татом вантажили на машину велику купу гною, щоб відвезти його на поле, розташоване трохи далі від обійстя, й удобрити ним для доброго росту трави. І от це вантаження здалося мені епічною поемою на кшталт «Іліади». Так я й казав друзям, які телефонували з міста і запитували, чим займаюсь: пишемо з татом поему ****.
Таких віршів трохи буває, але про них можна хіба ось так розповісти. Як і про чудовий вірш отця Василя з черешневим цвітом. Він приладнав гілочки з цвітом до кропила, вмочував у воду й так святив паски і людей. Коли вже досвячував, то в нього на голові було кілька пелюсток.
Після освячення всі пішли на цвинтар молитися на могилах померлих. У нашій родині теж є покійна бабуся Анна *****. У кожного є хтось покійний, і всі йдуть помолитися за душу померлого і покласти писанку біля хреста. А можна й булочку. Душа потім прилетить пташкою і з’їсть. А як не душа, то просто пташка. І в одну мить мені здалося, що то мертві повставали й ходять цвинтарем у святковому гуцульському одязі, розмовляють одні з одними, вітають зі святами. Мабуть, так котрогось Великодня і станеться ******.
А ще добре, що в кожної могили є хтось живий, хто приходить і доглядає її, і молиться над нею, і залишає біля хреста писанку з написом «Христос воскрес!» і з намальованою маленькою церковцею. Адже могили, хоч вони й близько від церкви, але на служіння ходити не годні, а тут і церква біля них.
{ мусить бути час на уважність }Але найбільше я буваю не вдома. Воно так минає в роботі й дозвіллі, що мало помічається. Всякі більші чи менші клопоти — і дня нема. Нема часу на уважність.
Якби я був уважнішим, то, може, міг би написати ще один щемкий текст про Брустури. У ньому мало б ітися про Вознесіння. Чудове свято в релігійному контексті, яке в дитинстві підсилювалося ще й природним і людським антуражем. Природний, наприклад, такий, що це вже дуже тепла пора, багато-багато зелені, пташки і сонце. Очевидно, саме в такий час і має бути Вознесіння. Здається, що саме так найбільше й пасує.
А крім того, на Вознесіння — одне з двох храмових свят у Брустурах. Інше — у грудні на Анни. Але зимове — компактніше за масштабами. Якось так можна порівняти, що коли людина змерзає, то трохи зсутулюється, втягує плечі, стискає шию. То так і в грудні на храм. А тепер — буяння.
Мабуть, було. Бо змалку пам’ятаю, що обабіч вулиці на виході з церковного подвір’я облаштовувався цілий ярмарок. Звісно, дещо вузький за профілем, бо цвяхів і поросят не бувало. Зате багато гарних іграшок. І хлоп’ячих пістолів, і дівчачих ляльок, і ще багато всякого. На це батьки дітям виділяли спеціальні гроші. На них можна було купувати все, скільки вистачить. Зазвичай, на багато не вистачало. Але дітям рідко вдавалося добути до кінця служіння. Вже посередині хтось із друзів підморгував, і ми тихо висувалися з церкви та й простували до розкладок.
А там — іграшки, морозиво, солодка водичка, сирні коники. Проте найголовніший атрибут — цукерки на патичках (паличках). Часто вони бувають у вигляді півників, вивірок (білочок), ведмедиків, тому загальна назва — когутики. Так на нашому діалекті означується півень. То цих когутиків люблять не лише діти, а всі-всі. Після служіння і старі, і молоді — всі купують цукерки. Бо як сам не з’їси, то можна комусь подарувати. А такий подарунок на Вознесіння завжди приємний. Він майже такий самий невід’ємний від цього свята, як від Великодня — писанка. Хоч, мабуть, не такий давній.
Але цього року я був неуважним. Дізнався про свято з фейсбуку. Бо четвер. Робочий день тижня. Попередні були сповнені працею. І от на — маєш *******. Вдома храмове свято, а ти тут у місті працюєш. Батьки йтимуть до церкви, потім прийдуть у гості родичі з сусіднього Шипота, буде гарне спілкування, а ти можеш хіба згадувати попередні роки. Бо ж, насправді, якби таки дуже хотів, то міг би бути уважнішим і наполегливішим. Міг би бути вдома.
І працював я
