Гілея - Микола Якович Зарудний

— Я й завтра можу приїхати, — сказав Льонька, — якщо тебе не застану, то жінку твою...

— Хитрий, — скручував цигарку Парамон. — Нема в мене жінки... Сам живу, як борсук... Перед війною померла... Поховав та й на війну... Гарна вона в мене була... А тепер — сам... Оце, мабуть, плюну я на оцю Іванову лісову затію та й поїду кудись... Заб’ю вікна та й поїду... Жалко буде, бо я чоловік степовий, але поїду...

— Самому тяжко, — поспівчував Льонька. — То знайшов би собі якусь... Ти ж як прикриєш лисину кашкетом, то за допризивника зійдеш.

— Конешно, ще не старий, — міркував уголос Парамон, — на четвертий десяток після покрови поверне, але нема в цьому радіусі подходящої. Сказано, хутір... Та дівка, та вдова з дітьми...

— А ось з нами їде, — підморгнув Льонька, — на всю область дівка... Якби не жонатий, то вкрав би і чкурнув аж в Одесу або в Голу Пристань...

— Пробував, — признався Парамон, — значить, говорив... Куди та-ам... І писка верне... А заміж хоче, аж тремтить, аж грає вся... Ох і дівка. Уже їх бачив-перебачив і в нас, і за кордоном, а такої не стрічав...

— Да-а, — зітхнув Льонька. — Як виліплена... І що ж, так і пропадає добро?

— Не пропада... Як приїхав Запорожний на хутір, то вона за ним як прив’язана...

— А він?

— Чорт його знає, по ньому не видно, але, мабуть, уже з нею й переспав. Хіба ж він дурний?

— Неправда! — почув Парамон. І в цю ж мить чиїсь руки вчепились за лацкани його піджака. Парамон крутнув плечем, і Максим відлетів, ударившись об машину.

— Неправда! — ще раз крикнув Максим і знову кинувся на Парамона.

Той схопив його за руки і прошипів:

— Ах ти ж... зінське щеня! — Парамон відштовхнув Максима.

— Чого ти пристав до хлопця? — заступився Льонька.

— А чого ж воно лізе? Міг зуба мені вибити, — сплюнув Парамон.

— Ти... ти, — задихаючись промовив Максим, — ти... свиня!

Сльози котилися по Максимовому обличчі, він по-дитячому облизував їх, здригалися худенькі плечі, а великі, чорні від землі руки стискалися в кулаки.

Парамонові раптом стало жаль цього високого нещасного хлопчину.

— Ти, Максиме, той... Ну, значить, вирвалося в мене, — промовив Парамон. — І нема чого дітям прислухатися до мужчинських розмов. Почекай, куди ж ти?

Але Максим уже зник за смугастим шлагбаумом...

— Даремно ти, — промовив Льонька.

— А чого ж він... хіба я... Захисник знайшовся!

— Хоч один знайшовся, — сказав Льонька і відійшов.

— Вас просить генерал, — підійшов до Льоньки молодий лейтенант.

— Мене? — здивувався Льонька.

— Вас, — підтвердив лейтенант, — і взагалі весь екіпаж, тобто всіх, хто приїхав на машині.

— А мене просить? — насторожився Парамон.

— І вас. Ходімо.

* * *

Парамон був сміливіший і тому першим увійшов, випнувши груди, до кімнати, завмер на порозі і, приклавши руку до козирка, гаркнув:

— Товаришу генерал, по вашому виклику з’явився гвардії рядовий Чарій.

— Вільно! — сказав генерал і потиснув руки Парамонові й збентеженому Льоньці.

Маленька жінка з сивим волоссям провела їх до столу. Парамон сів і задерев’янів. Генералів він бачив, але ще ніколи не сидів з ними за одним столом. Це ж може буть, що й по чарці наллє генерал рядовому Парамону Чарію... Боже мій! Чого тільки не було на цьому столі! Три баночки консервів, варена картопля, смажена курка, оселедець і... більше нічого не було. Невже у генерала немає тушонки? Може, і є, але тримає для себе... Точно. Бо не може бути, щоб не давали генералові тушонки... Велике діло курка чи оселедець! І картоплі наварили, теж мені... Парамон уже обстежив кожний квадратик стола — тушонки не було.

— Що ви будете їсти? — почув Парамон голос господині.

— Тушонку, — само вирвалося з уст Парамона. Звичайно, зараз генерал скаже слово, і отой чорнявий майор виставить його за двері. Пропав, вирішив Парамон, проклинаючи себе і тушонку.

— Зараз принесу, — почув Парамон лагідний голосочок господині й почав народжуватися вдруге.

— Видно одразу, що солдат, — сказав генерал, налипаючи Парамонові чарку. — Де воював, Чарій?

— Біля Сталінграда і на Першому Українському, товаришу генерал! — зірвався Парамон з місця.

— Сиди, сиди, друже. За здоров’я солдата. Як звуть? — генерал потягнувся до Парамона.

— Парамоном, товаришу... — Чарій не доказав, бо, зриваючись з місця, зачепив своєю чаркою генералову і... все... Тепер смерть. Залляв усю скатерку...

— Нічого, Парамоне, — посміхнувся генерал. — Сиди.

— Єсть! — відчеканив Парамон, готовий провалитися на той світ, і, мабуть, провалився б, якби маленька сива господиня не поставила перед ним повну миску тушонки. Вона лежала запашна, в смальці, з чорними горошинами перцю... Посередині стирчала велика блискуча ложка: от славна жінка, знає, що найкраще їсти тушонку не виделкою, а ложкою. Парамон присунув до себе миску і заходився їсти. Він не розумів, чого це Льонька наступає йому на ногу під столом і косить очі на маленьку тарілочку, що стояла перед Парамоном. Тушонку принесено Парамону, а якщо й ти бажаєш, то попроси... Жаль,