Спалені мрії - Ганна Ткаченко

люди жили від створення світу. Без цієї великої родини не уявляла свого життя. Кожного дня когось зустрічала: з однією людиною лише поздоровкалася, а з другою поговорила, в когось розпитала, з кимось порадилася, одні покликали на допомогу, іншим разом і їй хтось допоможе. А Сава, а Горпина, Тимоха і рідні сестри, баба Проня, Анюта й Тоня – це найрідніші. Не раз вона дякувала Богові за те, що вони поряд. Навіть коли бідкалися про тяжке життя, і те разом було легше знести. Вона пишалася своїм селом і була певна, що саме тут просила в Бога народитися.

Такі думки крутилися в голові всього якусь мить, поки збиралася заходити до свого двору. «І до чого б це воно? – кинула поглядом довкола. – Невже щось має змінитися? – Чомусь стало страшно, як перед наступом німців. – Та ні, страшніше було, як усе з хати забирали. – Знову згадався двадцять дев’ятий. – Ой, ні. Страшніше тридцять третього ніколи не було. – Її аж струсонуло. – Чи коли забудеться…»

– Мар’яно, он з центру знову підвода їде, та, що податки збирає.

Голос старої Орини швидко розігнав і її незвичній настрій, і думки. Бабця, що живе по той бік вулиці, якраз переходила дорогу.

– Ви їм усе віддали встановлене чи ні? – цікавилася, ще не дійшовши. – Вас більше, то, може, й сплатите, а я сама, та ще й нездужаю, то, коли все віддам, самій на зиму нічого не залишиться, ще з осені можна буде лягати і руки на животі складати. А вони – віддай, і квит. Дивно якось, податки ті самі, що й німці збирали, нічогісінько ж не змінилося. Тільки й того, що тепер для своїх. І як ти не даси для армії? Уже завтра скажуть, що саме ти зриваєш план постачання продовольства на фронт. Раніше все кричали про багатий і нерушимий Союз, а як до діла, то не хтось, а знову оця біднота повинна всіх годувати, – доживаючи віку, їй не складно було здогадатися, що скажуть і що зроблять.

Уголос вона мало про що говорила, а про себе – все, що хотіла. І таку волю давала думкам, що й сама лякалася. Була колись бідовою, але те було дуже давно. І сім’я була великою, але й про те лише згадує. «Усе простити? – сама в себе часто питає. – За таке – ніколи, навіть перед смертю», – відповість і замовкне. Віднесе Мар’яні список своїх рідних – діточки, чоловік, батько, мати та інші, – дуже довгий виходить. Покладе його на спечений буханець для панахиди, аби хоч на небі по крихітці їм дали, бо вони й досі в неї їсти просять.

– План великий, але куди подітися, доведеться виконувати, – такими словами зустрічала її Мар’яна. – І ми за минулий місяць жодного яйця не з’їли, мусили план по яйцях виконати, а курей то тільки п’ять. І ті продукти, що з городу, також беруть добре, – бідкалася й вона.

– Що не кажіть, а голодним нашим солдатикам усе віддамо, і тим, які в тилу на заводах працюють, теж потрібно. – Почувши, про що тут розмову завели, Горпина й свого докинула, виглянувши з-за тину. – Тільки коли силою забирають та кричать на тебе, така образа в душі накручується, що, здається, усе там переточить, як хробак. Хоч один би спитав: «Що ж ви самі їсти будете?» А вони знову, як і в тридцятому – тоді думали, що ми все щось приховуємо, так і зараз. А коли й помремо, невелика біда, – махнула рукою та висякала носа. – Повірите, я себе в партизанському загоні краще почувала. Жоден начальник не цурався з нами конину варену з одного казана їсти. І більше встановленої норми не просив. Коли й голодували, то теж разом. А тут… Чи людина я, іноді й сама сумніваюся.

– Я вже давно змирилася, треба тільки мовчати, ніби глухі, ніби незрячі. Мовчати й мовчати… – радила стара Орина, подибавши назад до своєї хати.

Бідувало знову село, а не жило в цю зиму. Люди знову дивувалися – як тільки душа тримається. Єдина втіха – радіо та надія на перемогу. Тільки вона додавала сили, навіть тоді, коли здавалося, що тіло ось-ось впаде на землю бездиханно. Від холодної хати та поганої їжі люди почали хворіти, багато дворів – на тиф. Сусіди та родичі боялися туди заходити, вішали на клямку дверей торбинку з хлібом або просто клали її на сніг і стукали у вікно.

Горпина ходила до хворих, не могла відмовити. «Уже як Бог дасть. До кого ж їм ще звертатися, як не до мене», – з того починався кожен ранок. Мила завжди руки, їла з окремої миски та не просилася більше на піч, де щодня крутилися діти. Розмістившись у другій холодній кімнаті на окремому дерев’яному ліжку, тремтіла від холоду, аби тільки не занести страшну хворобу в цю сім’ю. Діти лише інколи ходили до школи, бо вчителька була одна, та й школа не завжди топлена. А Тамара продовжувала розносити листи, серед яких так часто були похоронки. Не спішив уже ніхто на поминки, тільки коли чули крик у хаті, то розуміли – додалася ще одна вдова разом з осиротілими дітьми до вже великого списку.

3

Якось, тижнів через два після Хрещення Господнього, Мар’яна, йдучи по вулиці до колодязя, побачила здалеку високого чоловіка у військовій формі. Він швидко йшов по стежці, яку протоптали люди на заметеній снігом дорозі, і наближався до неї. Довга шинеля робила його ще вищим, а по підв’язаній руці було видно, що цей чоловік поранений. І хоча військовий навіть здалеку не був схожим ні на її Федора,