Диво - Павло Архипович Загребельний

– Я заблукав! – гукнув трохи жвавіше Сивоок. – Я не злодій.

– А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей, – була відповідь з неба.

– Правда. Я шукаю квітку, – переконував Сивоок.

– Брешеш, – не вірив той.

– Синю квітку.

– А хоч і чорну – однаково брешеш.

– Але ж це – правда! Я пообіцяв Величці. Ти глянь на мене і побачиш, що я мовлю правду. Не маю ні ножа, ні зброї. Чим би мав вирізати твої борті?

– Не виходь, бо стрілятиму!

– Але ж я внизу, а ти вгорі, я не заподію тобі ніякої шкоди.

– А звідки знаєш, що я вгорі?

– Чую, та й стріли летять.

– Ти, може, чарівник? Не ворушись, бо так і пронижу!

– Та ні, я просто малий. Сивоок.

– Що то ще за ймення?

– Не знаю. Так зовусь.

– Ну то й постій собі там за деревом.

– Але я мушу йти.

– Однаково стій.

– Я блукаю по пущі багато днів.

– Брешеш. Як би мав жити?

– Голодний і хлялий.

Бортник знову довго думав і мовчав. Нарешті, наважився:

– Ну-бо пройди від свого дерева до сусіднього. Але помалу. Якщо бігтимеш – устрелю.

Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволі через відкрите місце.

– Стій! – гукнув йому ще й досі не видимий бортник. – Чому такий здоровий?

– Та ні, я зовсім малий. Мені десять або дванадцять літ. Ніхто й не знає.

– Як то ніхто? А мати?

– Не маю.

– Батько?

– Нікого не маю.

– Де живеш?

– Ніде.

– А квітку казав – кому ж вона?

– Величці. Дівчинка така маленька. Стрів її, пообіцяв. Бо вона ніколи не була в пущі.

Бортник знов довго думав.

– А постривай-но! – озвався нарешті. Вміло й швидко став спускатися вниз, і тільки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засідку, з якої бачив навколо все, сам залишаючись непомітним.

Він зіскочив на землю, тримаючи напоготові натягненого лука з виділеною просто в Сивоока стрілою, і недовірливо став наближатися. Був зовсім маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обіймів, але обличчя мав розумне, кмітливе, надто ж очі – в зеленому блиску, хитрі й меткі.

– Здоровий єси, – так само недовірливо промовив бортник.

– Меча Родимового учився підіймати, – виправдовуючись, сказав Сивоок, – а меч був важкий. Ні в кого таких не було.

– А Родим – хто?

– Дід мій.

– Де ж він?

– Убитий.

– Ага. Що ж маєш діяти?

– Не знаю.

– А ота квітка?

– Ну, знайду її, віднесу Величці, а потім – не знаю.

– Брешеш. Нащо носити квітки? Де ростуть, хай собі ростуть. Хто це їх мав носити?

– Та я не знаю. Пообіцяв Величці, бо вона ніколи не бачила.

– Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Борті доглядати, ловити рибу або звіра, добувати скору…

– Нічого не знаю.

– От аби я тобі повірив, – сказав з якимсь жалем малий бортник.

– То що? – без особливої цікавості поспитав Сивоок.

– А те, – відмовив той і відхилив лука набік.

Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досі боявся бодай ворухнутися, остерігаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрілою.

– Знаєш, – сказав знову бортник. – Тебе як зовуть?

– Казав уже – Сивоок.

– Гарно. В тебе справді сиві очі. Таких я не бачив ніколи. Мабуть, не брешеш, раз у тебе такі очі. А я – Лучук. І батько в мене Лучук і дід. Бо всі дуже влучно стріляли з лука. І я. Хочеш, у той сучок он попаду?

– Ану ж спробуй.

Стріла посвистіла вгору і вп’ялася саме там, куди показував малий Лучук.

– Ну? – поспитав той.

– Гаразд.

– Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.

– Гм.

– А ти небалакучий.

– Та ні.

– Знаєш, у тебе брати є?

– Сказав, же: нікого.

– А в кожного повинні бути брати.

– Хай.

– В мене теж немає. Знаєш, – Лучук завісив свого лука на плече, він сягав у нього до самої землі, Сивоок подивувався навіть, як міг малий натягати тетиву. – Ти вже неси свою квітку, а потім повертайся до мене і станемо братами.

– А як це?

– Ну просто – брати. Завжди разом, один за одного і один для одного.

– І що?

– А потім утечемо звідси.

– Куди ж?

– За пущу.

– Я з пущі нікуди не хочу, – сказав Сивоок.

– Ну, ти приходь, тоді домовимося. Я тобі розповім. Ти ще не знаєш. Прийдеш?

– Ну, – Сивоок думав. – Не знаю. Може, й не знайду тебе.

– Та що! Це так просто. Йти, йти – і вийдеш на наші борті.

Сивоок трохи подумав ще, але очі в Лучука сяяли так чисто й чесно, що він вирішив бути відвертим до решти.

– В мене тур є, – сказав він недбало.

– Тур? – недовірливо підійшов до нього Лучук. – Вполював?

– Живий.

– То як же він – у