Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг
Кафе «Зупинка»
Вісл-Стоп, Алабама
16 червня 1936 р.
Ледь почувши голоси, що лунали з боку колій, Іджі зрозуміла, що когось поранено. Вона визирнула у вікно й побачила Бідді Луїз Отис, яка щодуху мчала до кафе.
Сипсі та Онзелл вийшли з кухні. Тієї ж миті Бідді ривком відчинила двері й закричала:
— Ваш малюк! Він потрапив під потяг!
На мить серце Іджі зупинилося.
Сипсі затисла рот руками:
— О Боже!
Іджі розвернулася до Онзелл:
— Не випускайте Рут із кімнати, — і побігла до колій.
Діставшись туди, вона побачила їхнього шестирічного хлопчика, що лежав на спині й широко відкритими очима дивився на людей, які з переляканими обличчями обступили його.
Побачивши Іджі, він посміхнувся. Вона вже думала, що все гаразд, і ледь не посміхнулась у відповідь, аж тут помітила його руку, що лежала в калюжі крові за метр від нього.
Великий Джордж, який смажив барбекю на задньому дворі, підбіг одразу слідом за Іджі. Вони разом побачили кров, і він підхопив хлопця на руки й кинувся до будинку доктора Гедлі — так швидко, як міг.
Онзелл стояла в дверях, не випускаючи Рут із кімнати.
— Ні, міз Рут, вам не можна туди йти. Просто почекайте тут, любонько.
Рут була збентежена й налякана.
— У чому справа? Що сталося? Це мій малюк?
Онзелл підвела її до кушетки і посадила, тримаючи її за руки мертвою хваткою.
— Тихо, люба… Ви просто сидіть тут і чекайте, серденько, все буде добре.
Рут сполотніла.
— Що сталося?
Сипсі в кафе грозила пальцем небу.
— Не роби цього, Господи… Не роби цього дитині міз Іджі й міз Рут… Не роби цього! Чуєш мене, Боже? Не роби!
Іджі ні на крок не відставала від Великого Джорджа. Вони волали: «Докторе Гедлі! Докторе Гедлі!», хоча до будинку залишалося ще три квартали.
Дружина лікаря Марґарет перша почула крики й вийшла на ґанок. Вона помітила їх, щойно вони виринули з-за рогу, і крикнула чоловікові:
— Хутко сюди! Це Іджі, і в неї Бадді-молодший!
Лікар Гедлі вискочив з-за столу. Він зустрів їх на тротуарі, як був, із серветкою в руці. Побачивши кров, що била із залишку руки, він кинув серветку і скомандував:
— У машину! Ми маємо відвезти його до Бірмінгема. Потрібне буде переливання крові.
Прямуючи до свого старого «доджа», він сказав дружині зателефонувати до лікарні й попередити, що вони їдуть. Жінка побігла в будинок до телефону, а Великий Джордж, увесь залитий кров’ю, сів на заднє сидіння, тримаючи хлопчика на руках. Іджі сіла попереду й цілу дорогу розмовляла з ним, розповідаючи історії, аби заспокоїти його, хоча в самої ноги трусилися.
Коли вони прибули до прийомного покою, медсестра й санітар уже чекали їх біля дверей.
На вході медсестра сказала Іджі:
— Перепрошую, але ви маєте залишити цього чоловіка надворі. Це лікарня для білих.
Поки його везли через вестибюль, хлопчик, не кажучи жодного слова, не зводив очей з Великого Джорджа, аж поки вони не повернули в коридор і той не зник з очей.
Увесь закривавлений, Великий Джордж сів на цегляну сходинку й, охопивши голову руками, став чекати.
Повз нього пройшли двійко прищавих юнаків, один із яких зиркнув скоса на Великого Джорджа й буркнув:
— Ти диви, ще один чорнопикий у бійці порізався.
А другий гукнув:
— Гей, приятелю! Краще тобі пошукати лікарню для нігерів.
Його косоокий приятель без переднього зуба плюнув, підтягнув штанці й самовдоволено поплентався далі.
«Вімз віклі»
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
24 червня 1936 р.
Трагедія біля стін кафе
Із сумом сповіщаємо, що минулого тижня маленький хлопчик Іджі й Рут втратив руку, граючись на коліях перед кафе «Зупинка». Він біг уздовж потяга, аж раптом послизнувся і впав на колії. Кондуктор Барні Кросс стверджує, що потяг рухався зі швидкістю близько сорока миль за годину.
Наразі хлопчик перебуває в лікарні в Бірмінгемі й, хоча він втратив багато крові, почувається добре і скоро буде вдома.
Таким чином, за останній рік у місті Вісл-Стоп було втрачено ногу, руку та вказівний палець. І це не враховуючи загибелі одного негра під потягом. Висновок один: у майбутньому слід бути обережнішими. Усі ми втомилися від того, що наші рідні втрачають кінцівки (і не лише їх).
І особисто я втомилася писати про це.
Дот Вімз
Будинок престарілих «Трояндова тераса»
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
23 лютого 1986 р.
Місіс Тредґуд ласувала горіховим кремом у шоколаді, принесеним Евелін, і продовжувала пригадувати, мабуть, найулюбленіший період свого життя — час, коли всі потяги ходили повз її дім.
Але дещо зі сказаного нею минулого тижня вкрай зацікавило Евелін, і нарешті ця цікавість прорвалася назовні.
— Місіс Тредґуд, ви, здається, казали, що в Іджі й Рут був маленький син?
— Так-так, Кукса. Зроду не зустрічала більш мужнього хлопчика. Навіть втративши руку, він не здався.
— Боже мій, як це сталося?
— Потрапив під потяг, і йому відрізало руку, трохи вище ліктя. Насправді його звали Бадді Тредґуд-молодший, але вони кликали його «Кукса», бо це все, що лишилося від його руки. Ми з Клео відвідували його в лікарні, і він тримався дуже мужньо, не плакав, не жалів себе. Іджі виховувала його таким, учила бути сильним і вміти тримати удар.
Вона пішла до свого друга, який виготовляв надгробки. Замовила в нього дитячий надгробок, на якому було викарбувано:
ТУТ ЛЕЖИТЬ РУКА БАДДІ-МОЛОДШОГО
1929–1936
СПОЧИВАЙ З МИРОМ, ДРУЖЕ
Вона встановила його в полі позаду кафе, і коли хлопчик повернувся додому, відвела його туди, і вони урочисто справили похорон його руки. Прийшли всі. Діти Онзелл і Великого Джорджа, Артис і Джаспер, маленький Віллі Бой і Вередлива Пташка, усі сусідські діти. Іджі запросила кількох юних орлів-бойскаутів, які вийшли й зіграли на горні військовий поховальний марш.
Іджі першою стала кликати його «Кукса». У Рут ледве не стався напад, коли вона це почула. Вона заявила, що це підло казати так. Але Іджі заперечила, що це найкраща ідея, бо так ніхто не дражнитиме його позаочі. А ще вона гадала, що так він швидше змириться з втратою руки і не братиме це близько до серця. І, як виявилось, мала рацію — ще ніхто в світі не вмів робити стільки всього однією рукою… Аякже, він умів стріляти по кульках, полювати, рибалити — усе, чого тільки бажав. Він став найкращим стрільцем у Вісл-Стоп.
Коли він був маленьким, Іджі виводила його щоразу, як у кафе з’являлися нові люди, і просила розповісти
