Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

Тільки-но ми заходилися співати, різні шпіци, яким Ахілл часом робив честь – грався з ними, перевертаючи їх своєю незугарною лапою, – ті шпіци на його наказ зняли такий скажений гавкіт, що ми не могли розрізнити в ньому жодної розумної ноти. І це ще не все! Декотрі з тих філістерських лакуз добрались аж до горища і, коли ми показали їм пазурі, щоб спонукати їх до відвертої, чесної боротьби, так страхітливо задзяволіли, заскавучали, загавкали, що не тільки не давали спати дворовому псові, а й сам господар не міг стулити очей. Побачивши, що тому гармидерові не буде кінця, він схопив гарапника, щоб прогнати бешкетників, які валували в нього над головою.

О коте, що читаєш ці рядки! Якщо ти маєш у грудях справжню мужність, а в голові ясний розум, якщо слух твій не спотворений, то чи є для тебе, кажу я, щось огидніше, нестерпніше, ненависніше і жалюгідніше, ніж верескливий, пронизливий, дисонансний у всіх тональностях гавкіт розлюченого шпіца? Бережись цих маленьких манірних істот, що крутять хвостами й лащаться, не довіряй їм, коте! Повір мені, привітність шпіца небезпечніша за вистромлені пазурі тигра! Та краще промовчімо про гіркий і, на жаль, багатий досвід, який ми здобули в стосунках зі шпіцами, і вернімось до нашої історії.

Отже, як уже сказано, господар схопив гарапника, щоб прогнати бешкетників з горища. І що ж сталося? Шпіци заметляли хвостами назустріч розгніваному господареві, облизали йому ноги і вдали, що зчинили весь той лемент лише задля його спокою, хоч господар саме через нього і втратив спокій. Вони, мовляв, гавкали тільки для того, щоб прогнати нас, бо ми робимо всіляку мерзоту на даху, співаємо в надто високих тональностях і т. д. Господар, на жаль, не встояв перед балакучою красномовністю шпіців, геть усьому повірив, а надто, що й дворовий пес, якого він також розпитався про це, підтвердив їхні слова, бо заховав у душі люту ненависть до нас. І почалося для нас не життя, а пекло! Челядь зганяла нас із дахів мітлами, шпурляла в нас черепицею, наставляла всюди пастки й тенета, щоб ми попалися в них, і ми, на жаль, справді попадалися. Навіть мій любий приятель Муцій потрапив у біду, тобто в пастку, і вона йому тяжко покалічила задню лапу.

Так і закінчилось наше веселе товариське життя, і я вернувся назад під господареву грубу, щоб у глибокій самотині оплакувати долю своїх нещасних друзів.

Одного дня до мого господаря прийшов професор естетики Лотаріо, а за ним до кімнати вскочив Понто.

Не можу навіть віддати словами, яке неприємне, моторошне почуття викликала в мене поява Понто. Хоч він і не був ні дворовим псом, ні шпіцом, а проте належав до того роду, чиє погане, вороже ставлення поклало край моєму життю у веселому товаристві котів-буршів, і вже через саме це дружні почуття, які він до мене виявляв, були сумнівними. Крім того, мені здавалося, що в погляді Понто, в усій його постаті є щось пихате, глузливе, а тому я вирішив краще з ним не розмовляти. Я тихенько зліз зі своєї подушки, скочив у грубу, що саме була відчинена, й зачинив за собою дверці.

Пан Лотаріо розмовляв із моїм господарем про щось таке, що мене мало цікавило, тим більше, що всю свою увагу я звернув на юного Понто, який дженджуристо пройшовся по кімнаті, пританцьовуючи й наспівуючи якусь пісеньку, потім вискочив на підвіконня, висунув голову у вікно й заходився, за звичаєм фанфаронів, розкланюватися з усіма своїми знайомими, що проходили вулицею, навіть трохи підгавкував, мабуть, щоб звернути на себе погляди красунь зі свого роду. Про мене той вітрогон ніби взагалі забув, і хоч я, як уже було сказано, зовсім не хотів з ним розмовляти, все ж таки мені не сподобалось, що він навіть не спитав про мене, так наче мене й на світі не було.

Цілком інакше, як мені здавалося, набагато чемніше й розважніше поводився пан Лотаріо, професор естетики, який, пошукавши мене очима по кімнаті, спитав господаря:

– А де ж ваш незрівнянний мосьє Мур?

Для порядного кота-бурша нема гіршого звертання, ніж те фатальне «мосьє», але чого тільки не доводиться терпіти від естетиків на цьому світі! Тож я пробачив професорові образу.

Майстер Абрагам сказав йому, що від якогось часу я ходжу своїми власними стежками й рідко буваю вдома, особливо вночі, а тому виснажився і змарнів. Але я щойно лежав на подушці, і він просто не знає, де я так швидко дівся.

– Я маю підозру, – повів далі професор, – я маю підозру, майстре Абрагаме, що ваш Мур… А може, він десь сховався й підслухує? Ану я пошукаю його!

Я тихенько поліз далі в грубу, але можна собі уявити, як я нашорошив вуха, адже йшлося про мене.

Професор пильно обшукав усі закутки, на превеликий подив господаря, який сказав йому сміючись:

– Ви справді, професоре, робите моєму Мурові нечувану честь!

– Ет, – відповів професор, – мені не сходить з думки підозра, яка в мене з'явилась до вас, майстре, з приводу вашого педагогічного експерименту, що має зробити з кота письменника. Хіба ви забули вже той сонет, ту глосу, які мій Понто вихопив мало не з Мурових лап? Але що вже з тими віршами було, те було, а я скористаюся Муровою відсутністю, щоб поділитися