Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Може зв'язківця дати?

— Сам знайде.

— Бачиш, як розщедрився Генадій Павлович, — напівжартівливо звернувся Павло Михайлович до Тура. — Аж два господарства передав, а я мушу вручити тобі саму неприємність.

— Яку?

— Список провокаторів. Ось він, з прізвищами, кличками і прикметами. Це в якійсь мірі може допомогти вам. Остерігайтесь, щоб ніяка погань не пролізла до загону. Фашисти — майстри провокацій.

— Будемо пильнувати.

— Привіт партизанам і зокрема Горицвіту. З народом більше працюйте, своїх агітаторів негайно ж посилайте до людей… Ну, час і в дорогу.

На стінах заколивалися тіні. Підпільники й Тур тихо вийшли з хати.

Надворі, в непроглядній темряві ворушився їдкий осінній дощ; під ногами попискувала розкисла луговина.

З вимитої прибережної складки Павло Михайлович витягнув невеликий човен і, попрощавшись з усіма, спихнув його на розбурхану воду. Плескіт весла злився із шумом ріки.

XL

Із завдання Тур повернувся жовтий і мокрий, як хлющ.

— Дмитре Тимофійовичу! — увійшов у землянку. — Вітай з удачею. Такі скарби, дякуючи райкому, привіз, що куди твоє діло. Коли побачив їх, затремтів, наче жаднюга. — Радісно тер мокрі задубілі руки і усміхався тонкою примхливою усмішкою.

— Зовсім одужав хлопець, — з повагою подивився на невелику рухливу постать комісара. — Ну, показуй свої скарби, що воно — самоцвіти?

— Іще дорожчі, Такими огнями засвітять, що, гляди, й перемогу побачиш.

Надворі на возі у соломі лежали, зіяючи чорними круглими отворами, авіабомби по двадцять п'ять, п'ятдесят і вісімдесят кілограмів. Відходячи від землянки, Тур, розмахуючи руками, швидко пояснював:

— Тепер нам побільше їх навозити — і підривній групі хватить роботи на цілий рік. З авіабомби дуже просто можна зробити путящу, як говориш ти, міну.

— Як? Бо ти, поспішаючи на аеродром, не встиг розповісти по-людському.

— Беру сорокап'ятиміліметрову міну, викидаю із взривача скляні кульки — це для того, щоб бойком легко було зірвати капсуль, вставляю цю міну в отвір авіабомби, закопую її на шляху. Тільки наїхала машина — і вже летить угору.

— Ти не спіши. Ходім в землянку, добре розтолкуй. А як поїзди підривати? Можна?

— Поїзди? — задумавсь Тур.

— Ну, да, поїзди. Машини нам менш потрібні. А поїзд спихнути з рейок — це щось значить.

— Треба подумати.

— Думай, комісаре… Поки не надумаємось — і на обід не підемо, — міцніше прикрив рукою двері. — Ти розумієш, яку ми силу матимемо, коли почнемо поїзди підривати? — ще не міг втихомирити нових сильних почуттів, хоча вже до болісної напруги пригадував свою минулу учобу на терзборах, поринав у роздуми, як можна використати нову зброю. Як йому зараз хотілося опередити Тура! І думки запрацювали з незвичною швидкістю і яскравістю.

— Розумію. Ці авіабомби нас можуть міцніше з народом зблизити. Народ почує нашу, силу, сильніше підтримуватиме, сміливіше йтиме в партизани.

— Ти так дивишся? Я й не подумав над цим. Вірно, комісаре! Ти ширше міркуєш. Могорич із тебе! — і, хвилюючись і радіючи від нового прояснення, запитав: — А що коли авіабомбу закопати під рейку, в отвір вставити, як ти кажеш, 45-міліметрову міну, а перед міною покласти в дощаний жолобок колоду з двома довгими шнурами. Потім відповзти чимдалі, а коли поїзд під'їде до авіабомби, сіпнути за шнурки. Колода вдарить по взривачу, ну і підійме поїзд угору. Чи як ти думаєш? — допитливо не без тривоги подивився на Тура.

— Мотузяна техніка?.. Це, звичайно, не останнє слово науки, але поки і цю техніку можна і навіть варто пустити в хід, — здивовано подивився Тур на Горицвіта. — Ця догадка варта чогось. Могорич із вас, товаришу командире.

— Оце добре! — щиро, не приховуючи радості, усміхнувся Дмитро.

— Такими авіабомбами ми і свій табір огородимо від непроханих гостей. Треба вибрати місце на залізниці, де менше варти…

— Спробуємо завтра?

— Спробуємо, — охоче погодився Тур. — Зараз пошлемо на залізницю розвідників і зв'язківців. Треба строго їм наказати, щоб ніде не зчепилися з засідками чи заставами, обходили їх тихіше тіні, а то дуже гарячі наші розвідники. Чи не з командира беруть приклад?

— Значить, лише післязавтра доведеться трощити рейки? — промовив з жалем.

— Не терпиться винахідникові?

— Не терпиться, — аж зітхнув. — Цієї ночі, мов свята, чекатиму. Вона зразу збільшить план наших робіт.

— Розумію, як тяжко буде пережити колгоспнику безпланову ніч. Співчуваю, але нічим допомогти не можу, — удавано й собі зітхнув Тур, засміявся.

Незабаром Дмитро скликав партизанів на нараду.

— Товариші народні месники! Нарешті ми маємо змогу приступити до важливої роботи: будемо підривати ворожі поїзди.

Схвальний гул покрив його слова.

— Післязавтра вирушаємо на залізницю. Хто бажає, крім підривників, піти на завдання? — і схвально кивнув головою, коли всі до одного партизани підняли вгору обвітрені долоні, а деякі голосували й обома руками.

Після Дмитра виступив Тур. Твердо і чітко пояснив, як треба провести нічний марш, щоб непомітно проскочити крізь плетиво ворожих гарнізонів, застав і патрулів.

— І накурюйтесь зарані, бо за весь шлях ні разу не доведеться затягнутися, — попередив комісар…

Настала довгождана ніч. Більшість партизанів, пройшовши тридцять кілометрів від табору, були на залізниці, що врізалась в невеликий чорнокленовий гайок. Дозори з двох сторін охопили на два кілометри залізницю, поки Тур з двома підривниками приладнував бомбу і жолобок. Обережно розмотуючи шнури, пішов у лісок і ліг у невеличкий окіп.

Пустився дрібний, ріденький дощ. Димчасті хмари низько пливли над землею, затягуючи сірі просвітки неба, що заховало місяць, а тому й перехитувало убогими блідими тінями.

Дмитро неспокійно вдивлявся в імлисту далечінь. Тривожився, пригадуючи загибель Івана Стражнікова. Непокоївся і Олекса Слюсар, не відходячи від командира. Нарешті на станції загудів поїзд; а згодом, коли Дмитро приліг до землі, почув неясний перестук металу. Партизани кинулись від залізниці.

Тур очима свердлив темряву. Здавалось, поїзд, нагнітаючи шум, ішов прямо на нього. Ось із труби паровоза сійнулася вгору жменя іскор, міцніше обізвався чіткий перестук заліза… Пора!

Він з силою смикнув шнурок.

Іще побачив, як блискавкою спахнуло жовтогаряче полум'я, і швидко впав у окоп. Вибух наздоганяє його. Трясуться і обсипаються стіни окопу; щось важко гупає, скрегочуть, тріщать вагони, і крики жахливо вплітаються в могутнє «ура!».

— По фашистських гадах вогонь! — лунає владний вигук Дмитра.

Тур вискакує з окопу, біжить до залізниці. Перед очима збільшені темрявою виростають чорні обриси ешелону. Важко зіскакують на землю безформні тіла, чути стогін, перелякані окрики, і найбільше вражає комісара чиєсь моторошне голосіння.

— Завили сірошкурі! — чує поруч голос Дмитра. — Так їх! Січіть, хлопці, щоб до неба без пересадки доїхали!

Січуть партизани, і гранати розносять дерево вагонів і фашистів, що не встигли втекти у темінь. Над ешелоном підіймаються язики