Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Ем’лі зникла з моїх очей. Відповіді не було.

— І ви смієте говорити це мені, — додала міс Дартль, — своїми безсоромними губами? Чому не січуть різками цих істот? Якби це було в моїй владі, я наказала б засікти до смерті це дівчисько!

І вона зробила б це, я не маю сумніву. Не було на світі катування, на яке не наважилася б Роза Дартль, принаймні в цю хвилину, коли погляд її палав нестримною люттю. Цей зловісний вогонь вгасав помалу, дуже помалу; нарешті вона засміялась і вказала рукою на Ем’лі, немовби вона була зразком ганьби для богів і людей.

— Вона любила! — глумилась міс Дартль. — Це падло ще запевнятиме мене, що він залицявся до неї! Ха-ха! Як вони брешуть, ці продажні тварюки.

Її глузування були ще гірші, ніж неприхований гнів. Якби довелося мені обирати, то я охочіше згодився б бути предметом несамовитої люті міс Дартль. Втім, цей саркастичний порив тривав не більше хвилини; вона перемогла себе, хоч не без внутрішньої боротьби, і знову сказала якомога спокійніше:

— Я прийшла сюди, — о, чисте джерело кохання! — щоб побачити, як я і сказала вам на початку, що ви за штучка. Я задовольнила свою цікавість. Прийшла я також сказати вам, щоб ви з усією швидкістю розшукали цей ваш дім і сховалися серед тих пречудових людей, які чекають на вас, і яких утішать ваші гроші. Коли все минеться, ви зможете знову вірити, покладатися на когось і любити. Я вважала вас розбитою іграшкою, яка набридла, дешевою прикрасою, яка втратила свій блиск і викинута геть. Але ось виявилося, що ви чисте золото, справжня леді, покривджена невинність, з чистою душею, сповненою любові і щирості, — ви так схоже виглядаєте, і це збігається з вашою історією. Я маю вам ще дещо сказати. Слухайте уважно, бо що я кажу, те й роблю! Чуєте ви мене, ніжна феє? Що я кажу, те й роблю!

Гнів знову опанував її на хвилину; обличчя її скривилося, немов від спазму, але за мить знову посміхнулось.

— Сховайтеся, — вела вона далі, — якщо не вдома, то десь в іншому місці. Сховайтеся десь, де вас не зможуть відшукати, знайдіть собі притулок у якомусь жалюгідному житті... або ще краще, у якійсь жалюгідній смерті. Дивуюсь я, як це ваше любляче серце досі не розбилось, або як це ви не знайшли засобу заспокоїти його! Чула я іноді про такі засоби. Гадаю, їх легко відшукати.

Приглушене ридання Ем’лі перервало її розмову. Роза Дартль спинилась і прислухалася до звуків плачу, немовби він музикою бринів їй.

— У мене, можливо, досить дивна натура, — вела далі Роза Дартль, — але я не можу дихати повітрям, яким дихаєте ви. На мій погляд, таке повітря нездорове. Тому я хочу очистити його. Я хочу провітрити його від вас. Якщо ви залишитеся тут жити до завтра, я роздзвоню про вашу історію і про вашу вдачу на сходах цього будинку. Казали мені, що в цьому будинку є чесні жінки; і шкода, що таке яскраве світло, як ви, мусить лишатися невпізнаним серед них. Якщо, покинувши це місце, ви захочете в цій столиці шукати собі притулку як чесна жінка, то будьте певні, що я всюди і завжди знайду спосіб зірвати з вас маску. У цьому мені пощастить, бо допоможе мені джентльмен, який не так давно домагався честі бути вашим чоловіком.

Невже містер Пеготті ніколи, ніколи не прийде? Чи довго мені ще терпіти це? Чи довго я зможу терпіти це?

— О, лихо мені, о, лихо мені! — скрикнула бідолашна Ем’лі таким тоном, який міг би, здавалося, зворушити найжорстокіше серце, але не було й найменшого співчуття в посмішці Рози Дартль. — Що мені робити, що робити?

— Що вам робити? — відповіла Роза Дартль. — Жити щасливо спогадами. Присвятіть усе своє існування спогадам про ніжність Джеймса Стірфорса — він хотів віддати вас за свого лакея, чи не так? — або почуттям подяки до достойної істоти, яка ладна була прийняти вас у подарунок з рук свого шляхетного пана. Чи, може, вас не задовольнять горді спогади, свідомість ваших власних чеснот, які привели вас до високого становища в очах усіх людей? Тоді вийдіть за вашого доброго нареченого і будьте щасливі його співчуттям. Якщо й це не допоможе — умріть. Є смітники і помийниці для таких смертей і для такого розпачу — знайдіть собі такий смітник і летіть на небо!

Я почув віддалені кроки на сходах. Я впізнав цю ходу. То був він, хвалити бога!

Роза повільно відійшла від дверей і зникла з моїх очей.

— Але зважте! — додала Роза повільно і твердо, відчиняючи інші двері, щоб піти геть. — Я маю підстави ненавидіти вас і вирішила, що коли ви не зумієте втекти від моїх рук, то я вас вижену або зірву з вас маску порядної дівчини. Ось що я вам мала сказати; а що я кажу, те я і роблю!

Кроки на сходах наближались, ось вони зовсім близько, хтось пройшов повз Розу Дартль, коли вона причинила двері, хтось вдерся в кімнату.

— Дядю!

Жахливий зойк пролунав разом з цим словом. Я спинився на секунду і зазирнув у кімнату; містер Пеготті тримав у обіймах свою зомлілу племінницю. Кілька секунд дивився він їй в обличчя, потім нахилився поцілувати її — о, як ніжно! — і прикрив обличчя Ем’лі своєю хустинкою.

— Мастере Деві, — сказав він тихим тремтячим голосом, коли ми увійшли в кімнату. — Дякую моєму отцеві небесному, що мрія моя збулася. Щиро дякую йому, що він привів мене своїми незбагненними шляхами до мого серденька!

По цій мові він схопив її на руки; прикрите хустинкою обличчя лежало в нього на грудях; нерухому і непритомну, поніс він її сходами вниз.

XIІI. Початок довшої подорожі

Вранці наступного дня я гуляв у саду з моєю бабусею (вона тепер дозволяла собі мало інших прогулянок, бо дуже була занята доглядом за моєю милою Дорою), коли мені сказали, що містер Пеготті бажає поговорити зі мною. Його самого я зустрів на півдорозі, в саду, коли пішов до воріт. Містер Пеготті ще здалеку зняв капелюх, як він зав­жди робив, бачачи мою бабусю, до якої він відчував глибоку пошану. Я вже розповів їй все, що трапилося напередодні. Ні слова не кажучи, вона привітно підійшла до містера Пеготті, потиснула йому руку і поляскала його по плечу. Це було зроблено так виразно, що й не треба було нічого говорити. Містер Пеготті зрозумів мою бабусю так само, як коли б вона сказала йому тисячу слів.

— Піду тепер, Троте, — промовила моя бабуся, — подивлюся, що там робить Маленька квіточка; вона, мабуть, незабаром прокинеться.

— Це ви не тому йдете, що я прийшов, мем? — сказав містер Пеготті. — Якщо тільки сьогодні я не здурів від радощів, то мені здається, що це через мене ви збираєтеся залишити нас.

— Ви маєте щось розповісти, мій добрий друже, — відповіла бабуся, — і краще