Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

На цьому й порішили. Сьогодні ж уночі Одуванчик мала передати цю ідею Зілову.

Потім Піркес розповів, що Парчевський переказав йому одну його розмову з начальником варти. Якось після загальної ліквідації в балачці з Парчевським начальник варти назвав станцію «довідкове бюро». На запитання Парчевського він, сміючись, пояснив, що це вже в нього така виробилася звичка, бо весь час він сидить над секретними матеріалами розшукного відділу, а підпільники-більшовики нашу станцію звуть саме «довідкове бюро», бо вона є явкою для підпільників цілого Поділля. Кожний новий підпільник за одержанням призначення повинен з'явитися до «довідкового бюро», тобто на нашу станцію. І начальник варти бідкався, що вислідити це підпільне «довідкове бюро» так досі й не пощастило, дарма що вся станція вже вщерть наповнена шпигунами.

Це повідомлення надзвичайно схвалювало всіх. В Одуванчика волосся стало сторч і очі зробилися круглі й некліпливі. Стах танцював на своїй кривій нозі:

— Довідатися б, хлопці мої, га? Це ж зразу натрапимо на когось з більшовиків. Самі зв'яжемось і його попередимо, їмо довкола шинки!

Почали судити й рядити. Одуванчик пропонувала, що вона підходитиме до кожної людини на станції і стиха проказуватиме в неї за спиною, немовби й не до неї: «А я (дядю чи тьотю), знаю, що ви довідкове бюро». Хто озирнеться, той, значить, і є… Золотар робив у цьому проекті варіанти. Він пропонував прикинутися п'яним, тинятися по станції, бити себе в груди і гукати: «Я довідкове бюро, я довідкове бюро!» Або: «Де тут довідкове бюро, до тут довідкове бюро?» Підпільник з «довідкового бюро» мав би його неодмінно помітити, здогадатися, що тут щось по так, і якимось способом проявити себе перед Золотарем адже раз він підпільник, то, безперечно, людина розумна.

— А от ти, — журно зітхнув Стах, — з дураків вийшов, а в розумні не попав…

Піркес запропонував розклеїти скрізь такі повідомлення: «Бюро, шпики вас шукають!» Цим принаймні попереджалося підпільників про небезпеку.

Пропозиції, одна перед одною, були наївні й безглузді — з одчаю і зопалу. Всі примовкли і зажурилися. Що його робити? Де, де, де був підпільний більшовицький комітет?

Від початку інтервенції минуло півроку. Боротьба не вщухала ні на один день. І раз у раз — провали, поразки, розгром. Реквізиції, контрибуції, екзекуції, заслання, шибениці, розстріли — терор день у день. Але боротьба точилася і далі по всіх усюдах великої України. Події лише останніх днів Катеринослав[428], Тараща[429], Сквира[430], Холодний Яр[431], Кривий Ріг[432], Донецький басейн — про це навіть коротко згадувалося в газетах. Народ не мирився, народ повставав, увесь! Хлопці навіть всміхнулися. Ні, ні, революція не загинула ще. І не загине ніколи. Адже там, за лісами, за долами, за високими горами, цвіте-розцвітає, пишним цвітом розквітає не казка, не мрія, а більшовицька, пролетарська держава, Радянська Росія!

І від самої думки про те, що є на світі Радянська Росія, великий російський радянський народ, враз робилося радісно, спокійно і певно. Що ж, якщо підпільного більшовицького комітету не розшукати, треба тим часом діяти на власний розсуд.

І вирішення прийняли негайно ж. Розвалювати й далі армію окупантів — це насамперед. Прокламації писати теж самим — од руки — і підкидати австрійським солдатам. Про Радянську Росію, про війну війні, про «Солдате! Поверни штик проти своїх генералів!», «Мир хижинам, война дворцам!».

В самий розпал завзятих суперечок про гасла для прокламацій раптом ззаду, з-за паркана, сплеснув розгніваний жіночий крик:

— Ах ви ж, шибеники, шелихвости, шмаркачі!

За парканом, на повитій виноградом веранді машиніста Кроса, стояла жінка Кроса, Катрина мати. Рукава в неї були засукані, руки мокрі — вона щось робила по господарству, мабуть, прала. Вона сварилася кулаком сюди, через паркан, до компанії під яблунею.

— Шушукаєтеся все! Знову затіваєте щось! Погибелі на вас, урвиголів, нема! А дівчонку для чого з ума зводите? Звели вже одну! — вона заплакала, утираючися ліктем. — Чия ти така є? — залементувала вона. — Зараз мені кажи. Я твоєму батькові сама побіжу скажу! Хай тобі задере спідницю та всипле!

Одуванчик засовалася по траві, зиркаючи, куди б їй мерщій утекти.

— Ну! Кому я кажу? Тікай мені зараз звідціля, задрипанка! А то як піду… — Вона зробила крок з веранди до паркана.

— Справді, хлопці! — Стах завовтузився. — Ану, тікай, Одуванчик! Це така, що… та й до Зілова в ліс тобі вже пора…

З повітки вийшов старий Кульчицький і дивився, що воно за крик. З сусідкою він був не в ладах через поросят, що підкопували йому яблуні.

— Пані Крос! — загукав він. — А яке таке вам діло, що у мене в дворі робиться? Чи ви й до мене в хату порядки наводити прийдете? А яке таке, спитаюся я, право…

Але стара Крос уже збігла з ґанку під самісінький паркан. Вона припала до замшілих дощок і зашепотіла хутко-хутко, схлипуючи й затинаючися, крізь шпарину:

— Хлопчики! Милі мої хлопчики! Любі ви мої діточки! Порішіть німця проклятого! Віддячте за мою Катрусеньку!..

Треба було зникати.

Хлопці повставали і пішли до воріт, гукнувши на Кашина. Одуванчик зірвалася і побігла перша. Вона прошмигнула у хвіртку саме тоді, як хвіртка розчинилася і в двір ступив Бронька Кульчицький.

— Хто? Пардон! Але-пасе! — оступився він. — Це