Диво - Павло Архипович Загребельний
Дівчина стояла мовчки. Сивоок швидко писав. Знав, що найголовніше — не глянути на неї. Була — та й нема.
— Ти чого? — Спитав її, коли вже мовчати далі було б негречно.
— А нічого,— відповіла вона з льоту.
— Чия? — спитав він знов, аби спитати.
— А нічия.
— Як звешся?
— Ніяк.
— Звідки така?
— Не твоє діло.
Голос мала такий, що, здавалося, можна доторкнутися до нього. Мов до м’якого коштовного хутра. І хоч відповідала задерикувато, власне, й не відповідала, а жбурляла Сивоокові його запитання назад, в нього не пропала охота вести з нею розмову далі, боявся тільки, що не стримається і гляне на дівчину. Знав тепер добре: озирнутися — пропасти.
Але дівчина не дала йому пропасти. Тихо посунулася до виходу і щезла мовчки, може, й назавжди. Сивоок озирнувся — пізно! Хотів вискочити навздогін, але стримався. Належить мистецтву. Про себе має забути. Від усіх зваб повинен утікати, не озираючись, як від Содома й Гоморри!
Проклинав Міщила. Той добре відав, що робив. Сам же скільки років одмовляв Сивоока від Ісси, приводив приклад святих Аммона, Авраама і Алексія, що втекли від своїх невіст у першу шлюбну ніч, або ж Оригена Александрійського, який оскопився, щоб уберегтися від поблазну, і тільки завдяки тому доконав великого діла: звів воєдино п’ять неоднакових списків Святого письма. Не діяло на Міщила й те, коли казано йому, що не з’явився б він на світ, не будь кохання між його отцем та матір’ю. Мав і на це свою відповідь. Мовляв, якби Адам у раю не відступив од бога, то розплодження людей відбувалося б іншим, достойнішим способом, приклад же найперший цьому — непорочне зачаття діви Марії.
Навіщо ж тепер цей висхлий душею святенник показав тій дівчині, де він, Сивоок? Чи, може, вона така гидь, що той хотів просто поглумитися? А Сивоок навіть не позирнув на неї, щоб плюнути погірдливо та й забути її відразу.
Вона прийшла знову. Нечутно, мов боса (а може, справді боса?), прошмигнула позад Сивоока, стала за ним, мовчки дивилася на його роботу.
— Знов прийшла? — спитав він, щоб почути її м’який голос.
— Прийшла.
— Ну, постій,— він трохи попрацював, нахиляючись за краскою, кинув через плече погляд. Побачив її руку. Не висіла вздовж тіла, а мовби пливла в повітрі, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах. Тоді Сивоок глянув через плече праве і знов побачив другу її руку. Так само жила, рухалася безупинно. Ніколи він не бачив таких рук. Ще нахилявся, дивився ще. Обійняв поглядом усю її постать. Невисока, але в гнучкості своїй видавалася високою. Всього одягу — біла сорочка з якимсь гаптуванням. Але знайдено міру тій сорочці й уміння її носити.
Ніколи ще не доводилося спостерігати йому в жінок такого високого вміння одягнутися. Бачив таких, що обтискували одягом у спосіб непризвоїтий свої кшталти, показуючи відверто всім бажаючим, що мають на продаж або роздарування. Інші ховали себе у важких шатах і нагадували стовпи. Ісса відзначалася диким недбальством.
А ця мов народилася в своїй сорочці. Простежується під полотном кожен вигин тіла, ноги відкрито саме так, як треба відкрити, десь там сяйнула смужка білої шкіри, але якої ж білої.
Він ще не бачив обличчя дівчини. Тепер лякався її по-справжньому. Спитав грубо:
— Чого тобі треба?
— Нічого.
— То йди собі.
— Піду, коли захочу.
— А як вижену тебе звідси?
— Спробуй!
— Знаєш, хто я?
— Сивоок.
— Хто сказав тобі?
— Всі кажуть.
— Мене — нема,— повторив він щасливо знайдені для Міщила, а найперше для самого себе слова.
Вона засміялася:
— Тебе надто багато, щоб не бути.
— Чому багато?
— Великий ти. Тілом. І роботою. Так я й знала.
— Що ти знала?
— Що ти — такий.
— Не бачила ж мене.
— А от бачу.
— Спину.
— Ти мене й зовсім не бачиш.
— І не хочу,— сказав він без твердості в голосі.
— Мене звуть Ярослава.
— Князівське ім’я маєш.
— Мати дала.
— А батько хто?
— Немає.
— А в мене — ні матері, ні батька.
— Тобі не страшно.
— Хіба ти боїшся чогось?
— Боюся,— пошепки призналась вона.
І тоді Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Різонула йому погляд ніжність її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливість її очей, в розхилі її уст вичитав своє призначення, мов правовірний на дереві остаточності, де на листі виписано імена. Струшують дерево, спадає листя — ті вмруть, чиї імена значаться на впалому листі, вмруть ще цього року, і хай збудеться. Ще не все було втрачено, міг ще зібратися з силами, прогнати її звідси, міг, зрештою, сам піти від неї, (однаково ж вернешся до своєї роботи!), але міг — і не міг. Найшла на нього якась дитинність, почував себе хлопчиком з давезної пущі, а перед собою бачив Величку з напівзабутих снів-споминів, дитинність виказувалася в його обличчі, до якого тепер не пасували ні борода та вуса, ні великі, важкі, вироблені його невтомні руки. Мабуть, він отакий і уявлявся цій Ярославі, вона не злякалася його покошланості, хоч була, мабуть, удвічі молодша за нього, не відчувала себе дівчинкою, стояла перед ним як рівня, закортіло стати ще ближче до нього, викликати його довір’я, і вона сказала те, чого не казала в Києві нікому:
— Прибігла я аж із Новгорода. Перебралася за хлопця і втекла.
Він не чув тривоги в її голосі за ту втечу, не спитав, од кого втікала аж так далеко, нарешті пойняв його страх за Ярославу, яка ще не відала про загрозу для себе найбільшу від нього. Чи для того вибиралася аж он звідки, з лісів і мокрадел, дійшла до вигрітого на просонцених пагорбах Києва, щоб потрапити тут до чоловіка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям і нелюдським напруженням усіх здібностей?
І знов ще не було пізно. Ще б міг гукнути: «Втікай од мене! Втікай не озираючись!» Але не гукнув. Тихо сказав:
«Іди, бо заважаєш мені докінчити малювання. Коли хочеш, то приходь завтра».
Якби ж то вона образилась на таку нечемність і відповіла йому різко, з гідністю. Але сяйнула на нього пречистими своїми очима і м’яко промовила: «Гаразд. Прийду завтра».
Прийшла так само, в тій самій тонкій сорочці, тільки на шиї мала разок зелених перлів
