Зелені мартенси - Іоанна Ягелло

А вона мовби читає мої думки. Кладе мені руку на плече. Кладе. Мені. Руку. На. Плече. Я почуваюся, наче на мене сів вогняний птах. Шкіра біля шкіри. Пече.

Я, мабуть, дивно виглядаю, ковтаю повітря, ніби задихаюся, і вона знімає руку. І нічого не каже. Вона знає. Нарешті відзивається, і я ладен благословити її за це.

— Чому тобі так погано через це, Феліксе? Йдеться про те, що ти знову мусиш це все робити?

— Не знаю. Мені б просто хотілося, щоб було нормально. Я б хотів, щоб моя мама була така, як інші мами, щоб вона просто була. Моя сестра, вона… важка. Усе важке.

— Принаймні в тебе є мама, — каже вона.

— Ну так, але в цьому, здається, нічого особливого.

Мовчить. У повітрі, між крапельками дощу, зависла якась тиша, і ми обоє мовчимо, хоч ще не знаю, чому.

— То тепер я тобі щось скажу, — говорить Опта.

І знову мовчить.

— Чорт, ти навіть не уявляєш, як це важко.

Іде дощ, але я вже навіть не думаю про мокрі шкарпетки.

— Моя мама… — Опта набирає повітря, наче збирається пірнути. — У мене немає мами. Вона померла.

До біса, я не знаю, як реагувати. Чому вона раніше не сказала?

— Чому ти раніше…

Вона перебиває мене.

— Тому що доки хтось не знає, то думає, що в мене є мама, як майже у всіх. І тоді вона, мовби трішечки жива. Звичайно, це все містифікація й не можна прикидатися безкінечно, але на мить, доки комусь не скажу, цей хтось думає, що… ну, розумієш… що я нормальна. Така, як усі.

— Ти не така, як усі! — вигукую, і, звісно, мені йдеться не про її маму.

«Але не тому… — доповнюю подумки. — Ти незвичайна, але не тому…»

Господи, чому я не можу висловитися? Спогад про руку продовжує випалювати слід на моєму плечі.

— Мені дуже шкода. Чесно.

Не знаю, як я це роблю, але наважуюся. Кладу свою руку на її. У неї маленькі долоні, м’які, теплі пальці, трохи пухкенькі. Я б хотів, о Боже, якби це було можливе! — я б хотів, щоб моя рука лишилася тут назавжди.

— Вона загинула в аварії, — швидко каже Опта, наче повторює якусь мантру. — Вона не страждала, бо це сталося миттєво.

— Зате ти страждаєш.

Їй не потрібно погоджуватися. І тоді я знову наважуюсь. Міцно обіймаю її, так міцно, як можу. Я в житті не обіймав жодної дівчини. Зараз я думаю, що до цього моменту зі мною в житті взагалі нічого не відбувалося. Це відчуття ні з чим не порівняєш. Ми змішалися, злилися в одне ціле, немов хтось поклав у каструльку дві плитки шоколаду й підігрів — за мить між ними не буде жодної різниці, вони зіллються в одну масу. Так я це відчуваю. Дощ посилюється, мої бурі шкарпетки мокнуть у калюжі, а я цього зовсім не відчуваю, ані дощу, ані холоду, ані нічого. Відчуваю лише її. Відчуваю її груди. Відчуваю, що в мене зараз станеться серцевий напад, що я розірвуся, вибухну. Якби мала бути блискавка, вона могла б вдарити тут і зараз, між нами, у цих обіймах.

Гроза не вибухає, сіється дрібний дощ. Потроху стає ніяково, бо ми обнімаємося й не знаємо, що далі. На мить майнула думка, чи не мав би я її поцілувати, але навіть натяк на це мене лякає. Врешті ми відсторонюємося.

— У мене уроки вже закінчилися, а тобі випадково не треба було на ще якийсь?

— На англійську, — кажу, а точніше хриплю, наче хтось, позбавлений їжі й води, ослаблений або після операції, хтось, хто на секунду розучився говорити.

— Дзвоник був десять хвилин тому, — говорить Опта. І додає: — Я ніколи із жодним хлопцем не обнімалася. Я це кажу просто, щоб ти знав.

— Я теж ніколи… із жодною дівчиною.

І ми сміємося удвох, а дощ посилюється, наче теж хоче посміятися з нами. І знов обнімаємось, а тоді, коли лунає дзвоник на наступну перерву, вона каже розсудливо, що якщо я застуджуся й захворію, то не буде кому вести господарство. Ми повертаємося до школи, від входу тягнуться мої мокрі брудні сліди. Найбільше мене радують ті, що лишаються в кабінеті директорки, коли я йду забрати своє взуття.

Ніколи не думав, що не встигнеш озирнутися, а життя може стати настільки чудовим.

— Брехуха! — кричать вони. — Чмо нещасне! І що, татусь купить тобі новий телефон? На пару з мамусею, яка невідомо-куди поїхала! Ха, ха, ха!

— Звичайно, купить. Ви дурні! А мама повернулася. І сказала, що купить мені на день народження Пенні-борд, бо заробила купу бабла!

— Сренні тобі купить твоя мама!

— А мені на твоєму місці було б соромно когось додому запросити! Ви бачили, який там срач? Господи!

Я втягую голову в плечі. У мене вже немає сил захищатися. Я пересідаю за вільну парту спереду, щоб бути від них якомога далі. Мені дуже прикро, що через усе це я втратила подружок. Невже не можна мати нормальної родини?

Після уроків я повертаюся сама, немає вже будиночка на дереві, немає операції «ковбаски», немає нічого. Вдома теж нікого немає, тобто, є бабуся, але вона спить, їсти нічого, а я через усі ці переживання забула пообідати в їдальні. Йду до своєї кімнати й дістаю телефона, аби в щось пограти, хоч це складно, бо екран побитий і погано видно, що там на ньому. Отримую есемеску від Фелікса. «Ти вже вдома? Як бабуся? Я трохи затримаюсь».

А потім мій погляд чіпляється за ті есемески, що їх ми писали тому чувакові, Майклові. Тоді ми ще з Орлицями товаришували.