Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
— Я одна. Всі решта на подвір’ї.
— Сюди не можна стороннім. Ходімо.
Я вивів її в хол, підвів до глобуса і запропонував випити.
— А там є кампарі? — поцікавилася вона.
— Хіба би не було.
Але було там і кампарі. Я наповнив її келих, а собі налив токаю, ми сіли в крісла за густелезним вазоном так, аби нас не було видно.
— Шкода, що я не прихопив якоїсь торбинки, — зітхнув я. — Можна було б одну-дві плящинки зациганити.
— Зате я прихопила, — проказала вона таким тоном, наче займалася цією невинною справою усе своє свідоме життя. — Ти зараз подумаєш: от вона яка передбачлива, напевно вже руку набила. Правда?
— Я відразу здогадався, що ти у нас із досвідом.
— А сюди без досвіду не потрапляють. Як тільки ти примудрився, я не знаю.
— А чому ти думаєш, що я не маю досвіду?
— Бо я тебе знаю. Ти ж бував у пані Аліни раніше. Забув, як мене роздягав?
Я враз спалахнув рум’янцем, упізнавши ту саму бльонд-особу. На вигляд вона мала років двадцять, не більше. Обличчя чисте й невинне. Ніщо не свідчило про її професію.
— Ну що ж, тоді вип’ємо за зустріч… З твоїх подруг ніхто мене більше не знає?
— Ні. Можеш не переживати. То яка тебе плящина цікавить?
— Поцупиш для мене?
— Чому відразу поцупиш? Мені подарують. Та ще й не одну.
— Тоді чінзано і шеррі.
— Буде зроблено, мій повелителю! — прощебетала вона, склавши долоні на грудях, як в індійському фільмі. — До речі, мене звати Дзвінкою. Як тебе звати, знаю. Навіть читала твою поему, яку ти подарував пані Аліні… Зараз-зараз, як там… Е-е… «Вічне мигтіння світів попри тебе і намагання пізнати свій… Довкола кружляють дикі вертепи гермафродитів, сексотів, повій»…
— Я зворушений до сліз, що моя поема входить до вашої навчальної програми.
— М-м… Ні, це скоріше позакласне читання. Якщо хочеш знати, я багато читаю.
— Може, ти ще й студентка?
— Уяви собі. Закінчила третій курс медичного інституту.
— Незле. Пані Аліна влаштувала?
— Та вже ж не батьки. Вони в мене скромні вчителі. Але гроші я свої заплатила.
— Скільки?
— Тебе й це цікавить?
— Просто я подумав, що ти могла розплатитися і натурою.
— Звар’ював! Медінститут — це оранжерея пліток… Краще заплатити законні п’ять тисяч і мати святий спокій.
— А як батьки? Здогадуються, чим займаєшся?
— Умгу… Але я з ними не живу. Занудили. Думають, що я вже скотилася в саму прірву.
— А ти ще не скотилася?
— Що-о! І це ти мені кажеш? Він, бачите, вивчає життя! А може, і я вивчаю життя? Не подумав? Може, я так само маю талант?
— Невже літературний?
— Щоб ти знав! Я вірші пишу!
— Ого! Повія-поетеса — це вже щось нове… Хоча поет-сутенер теж не хвіст собачий.
— Яке їхало, таке здибало, — розсміялася Дзвінка.
— Але в мене таки досвід жалюгідний. Скажімо, я на такому прийнятті вперше. А ти?
— Я не вперше. Але тут ще ніколи не була, і ніколи не везли мене в такій секретності, наче атомну бомбу… Напевно, доведеться розважати якихось старих пеньків. Не знаєш, кого саме?
— Партійних босів. Кілька клієнтів буде з Києва, один навіть заступник самого Щербицького.
— Ого-го! Ну, аж так високо я ще не злітала. Хочу заступника Щербицького!
— Чому саме його? Хіба тобі не все одно з ким?
— Звичайно, що мені не все одно, кого пошивати в дурні.
— Пошивати в дурні? Що ти маєш на увазі?
— Невже ти гадаєш, що я ляжу спати зі старим порохном?
— А куди подінешся? Забава оплачена.
— Відразу видно, що ти зелений… Якщо хочеш знати, то я за все життя спала з п’ятьма мужчинами. І тільки тому, що вони мені подобалися. Усе це були молоді хлопці.
— Свисти свому майбутньому чоловікові, а не мені. Хоча, я думаю, ти й цього не робитимеш, а просто скористаєшся традиційним рецептом пані Аліни і віддасися на шлюбному ложі і голосним плачем і морем крові: «Ах як мені було боляче! Ніколи не думала, що це такі переживання!»
— Перестань кривлятися! Цілком можливо, що власне так все й відбудеться. Але школа пані Аліни тому й у пошані, що перебуваючи тут, дівчина не зношується і не перетворюється у розвалюху. Я, скажімо, з дідусями не сплю принципово. Не сплю також і з тими, хто мені не подобається.
— Не розумію, як це тобі вдається. За що ж тобі платять?
— Платять за задоволення. Потім ще й дуже дякують, і навіть перепрошують… Що? Заінтригувала?
— Ще й як! Може, розколешся?
— Розколюся. А ти обіцяй, що візьмеш мої вірші почитати, а потім скажеш свою думку. Добре?
— Домовились.
— Тоді слухай. Отже, якщо мені клієнт не до вподоби, а ще такого не було, аби мені клієнт подобався, то я його елементарно надуваю. Бо ті, з ким я спала по-справжньому — це були мої хлопці, я з ними зустрічалася. І грошей ніяких, звісно, не брала. А з клієнтом робиться так… Спочатку сеанс стриптизу, на якому він доходить до такої стадії, що мало не дуріє. Сеанс цей триває достатньо довго. Клієнт уже з нетерплячки сам починає роздягатися, але я йому забороняю це робити. Згодом беруся роздягати його сама. Роблю це так само неспішно, постійно його пестячи. Клієнт уже в трансі. Коли він нарешті голий, мені досить лише кількох нехитрих маніпуляцій і він — готовченко. Тоді я роблю розчаровану міну і гірко зітхаю: «Ах-ах-ах! Як же це ви так зі мною поступаєте? Довели до шалу, а тепер кидаєте напризволяще! О, я нещасна!» Тоді мій бідачка цілує мені руки, просить пробачення, що так облажався, обіцяє наступного разу показати себе справжнім козаком і навіть пробує загладити свою вину якимсь цінним подарунком. Наступного разу він просить у пані Аліни вже іншу дівчину. І яке ж велике його особисте горе, коли й ця дівчина проробляє ту саму операцію. Після того клієнт проймається невимовно палким коханням до своєї дружини, яка вірно чекає його з незмінними голубцями і ста двадцятьма кілограмами власної живої ваги. Або — коли він молодший — іде до лікаря і скаржиться на свій дефект. У результаті він так само повертається в родинне лоно. Таким чином, ми сприяємо зміцненню радянських сімей. Чи не так?
— Виходить, що так.
— Тоді наш прогресивний метод слід втілити в життя по всій країні, і за міцністю сімей ми випередимо всі держави світу вже в наступній п’ятирічці.
Ми обоє весело регочемо.
— Ти ж розумієш, — каже Дзвінка, — що все виконується набагато тонше, ніж я