Українська література » Сучасна проза » Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

Читаємо онлайн Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Це щолиш будучність покаже.

— Будучністю сильні люди правлять.

— Від найсильніших невідоме сильніше. І король прислонив очі рукою.

— Чи не зробив я похибки в синтаксі? — спитав, зміняючи голос. — Наскільки я латинську мову знаю, ні.

— Чоловік ніколи не є певний слова… Ані діла, — додав, подумавши хвилину.

— Хто ж тоді може бути певний, як не милість ваша? Король заперечив головою.

— Ні, ні. Я ще менше, ніж другі… У непевності весь чар життя. Бути певним — значить капітулювати перед самим собою. Життя — це гра, а в грі певності немає. Певний грач — шулер. Невже ж ми певні з вами, ваша милосте княжа, що поб'ємо Петра? Скажіть!

Гетьман подумав хвилину.

— Ні.

І сиві Карлові очі зустрілися з темними зіницями Мазепи. Сонце топило лід на шибках.

— Певні лиш ці трупи, що лишаються за нами, і ті зруйновані городи й села, а все інше — великий знак питання.

Певне горе людини, а втіха мимолетна.

— Так, — втіха мимолетна. Я її чую тоді, коли забуваю про себе, а забуваю я про себе, коли жену у бій, хоч би й один на сто… А скажіть, що ви чули, летячи степом на розгуканім коні.?

Питання було настільки несподіване й дивне, що гетьман тільки всміхнувся:

— Це було давно, дуже давно, воно вже до міфології належить.


— Як багато дечого другого, — додав король.

За стіною почувся голос скрипки.

— Мій Люксембург сарабанду грає, — пояснював король. — Може, ви не любите Баха? Прикажу перестати.

— Будь ласка, лишіть, хай грає! У мене є теж карлик, і йому так само все вільно

— Тільки нам і їм усе вільно. Правда?

— Так собі люди гадають.

— Люди не одно зле гадають. Нам дуже мало вільно, дуже мало! Haша руки спинює мороз, брак гроша, людська глупота і від усього сильніший припадок. Сліпий припадок, котрого ми й не бачимо. Невидимий ворог від усіх страшніший.

І король знов очі прикрив рукою.

Гетьман прийшов де нього з наміром побалакати про дальший похід. Хотів намовити Карла, щоб двигнув табір і сунувся вперед. Гетьманові земля під ногами горіла, тривожився о Батурин, але сказати того не смів. Аж король перший почав.

— Мені відома причина, якій завдячую ваш візит. Ви хочете, щоб я під Батурин ішов.

— Не перечу. Рад би. Це ж моя президія

— Спішитесь Baшому престольному городові на відбій.

— Гадаю, що ваша милість не менше спішилася б, коли б їхню столицю обложили вороги.

— Не знаю. Можливо, наскільки воно не псувало бій загального плану війни. Що ж до Батурина, то я боюсь, що не поспіємо в час, — сказав немов несміливо король.

— Батурин укріплений гарно.

— Золотим ключем і найсильніші брами відчиняють. Гетьман зжахнувся.

— Urinam falsus vates sim [61], — додав король, щоб заспокоїти свого гостя.

Та не заспокоїв. З дотеперішніх розмов гетьман упевнився, що цей фантастичний лицар умів дивитися тверезо й передбачував не одно… Золотий ключ? Невже ж пізнав гетьманових старшин?

Це заболіло Мазепу. Карло зрозумів цей біль.

— Спродажні люди, — казав, — були і бувають скрізь. Це хороба, котру вилічити важко. Я лікую своїх від сімнадцятого року життя і не можу Але підемо, підемо, ваша милосте, на Батурин, бо нема нічого гіршого, як стояти на місці. Цар Петро теж великий охотник до ходу.

— Кажуть.

— А якої ви гадки про нього?

— Страшний.

— За те його і назвуть колись великим. Важко благому доскочити того високого титулу.

— Неможливо.

— А який він вожд?

— Вашій королівській милості не рівня.

— І я так гадаю. Але в краю, до котрого я увігнався, побіджує звичайно припадок. І це найсумніше з усього. Це той невидимий ворог, котрому підемо назустріч.

— І якщо побідить мене колись який полководець, так це буде він, непередбачений припадок, як стихія, як фатум, мойра, щось таке.

І король знову всміхнувся усміхом, від котрого мороз ішов поза шкуру.

— А тепер… — і подзвонив.

На порозі появився дежурний офіцер.

— Прошу сказати Гультманові, щоб накрив стіл на дві особи.

Офіцер вийшов.

— Ваша милість не відмовляться бути моїм гостем? Я маломовний, але нині балакав більше, ніж звичайно. Може, і яке зайве слово сказав, так тоді — простіть!.. Назустріч припадкові ідемо…

Коли сідали за стіл, гетьман побачив, що з кишені короля Карла XII торчав окраєць книжки, невеличкої, грубої, з визолоченими берегами, молитвослов.

VIII

— Бачилися, ваша милість, з королем Карлом? Як же там він?

— Не такий чорт страшний, як його малюють.

— Кажуть, що нездужає. Між шведами з того приводу всякі слухи ходять. Деякі вже й додому збираються.

— Того я найменше боюся. Король Карло не з таких, які з дороги завертають. Його дорога безконечна. Це людина велика, хоч і дивна.

— Про нього дійсно розказують дива.

— Приміром?

— Кажуть, що куля його не береться.

Відгуки про книгу Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: