На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк
Скрізь клацають кусачки, що перерізають колючий дріт, ляскають дошки — їх кидають на загородження, і ми крізь вузькі проходи вриваємось у ворожу траншею. Гайє встромлює свою лопату в шию велетенського француза і кидає першу гранату; кілька секунд ми ховаємося за бруствером, а тоді вся пряма ділянка траншеї перед нами виявляється вільна. Навскоси від рогу знову кидаємо гранату і прокладаємо собі дорогу далі; пробігаючи повз бліндажі, жбурляємо туди в'язки гранат, земля двигтить, стогне, все затягає димом, ми перечіплюємося через слизькі шматки м'яса, я падаю на чийсь розпанаханий живіт, на якому лежить новий, чистенький офіцерський кашкет.
Бій завмирає. Ми відірвалися від противника. А що тут ми не зможемо довго протриматися, то нам велено негайно відходити під захистом нашої артилерії на попередні позиції. Тільки-но ми про це дізнаємось, як мерщій кидаємося до найближчих сховищ, щоб нахапатися консервів, яких завгодно, та насамперед бляшанок із м'ясом і маслом.
Ми спокійно повертаємося назад. Поки що ніякої атаки з ворожого боку не передбачається. Понад годину ми лежимо, важко дихаючи, і відпочиваємо, ніхто й не розмовляє. Ми такі знесилені, що, хоч і страшенно голодні, та ніхто й не згадує про консерви. Тільки поволі ми знову стаємо трохи схожими на людей.
Трофейні м'ясні консерви уславлені на весь фронт. Часом вони навіть стають головною причиною несподіваних атак з нашого боку, годують-бо нас погано, ми завжди голодні.
Цього разу ми захопили п'ять бляшанок. Там людей справді гарно годують, це ж просто розкіш проти наших злиднів, у нас — мармелад із ріпи, а в них м'яса скільки завгодно, тільки руку простягни. Гайє роздобув іще довгу французьку булку й застромив її собі за ремінь, наче лопату. З одного краю вона трохи вимазана кров'ю, та це можна відрізати.
Яке щастя, що тепер ми наїмося досхочу, нам іще знадобиться сила. Добрі харчі — така ж цінна річ, як міцний бліндаж; ось чому ми жадібні до них — вони рятують нам життя.
Тьяден добув іще дві фляги коньяку. Ми пускаємо їх по колу.
Уже звечоріло. Надходить ніч, із вирв поволі здіймається туман. Здається, що в тих вирвах повно таємничих привидів. Білий серпанок спершу наче боязко кружляє по ямі, поки наважиться переповзти через її край. А тоді від вирви до вирви тягнуться довгі пасма туману.
Прохолодно. Я стою на варті і вдивляюсь у темряву. Як завжди після атаки мені якось млосно і тяжко залишатися наодинці із своїми думками. Та, власне, то не думки, а спогади, що обсідають мене через ту млявість і створюють дивний настрій.
Високо в небі здіймаються освітлювальні ракети — і я бачу картину: літній вечір, я стою на критій галереї собору й дивлюся на високі кущі троянд, що квітнуть посередині невеличкого внутрішнього саду, де ховають каноників. Навколо встановлені статуї. Ніде ані душі; велика тиша заповнила цей квітучий прямокутник, сонце гріє грубезні сірі плити, я кладу на них руку і відчуваю їхнє тепло. Зелена вежа собору над правим кутом шиферного даху стрімко здіймається в тьмяну, м'яку блакить вечора. Поміж осяйних невеличких колон внутрішньої галереї панує прохолодний присмерк, який буває тільки в церквах; я стою там і думаю: коли мені виповниться двадцять років, я дізнаюся про ті бентежні речі, що пов'язані з жінками.
Ця картина приголомшливо близька, вона встигає мене зворушити, поки щезає від спалаху нової ракети.
Я беру свою гвинтівку, рівно її тримаю. Цівка вогка, я стискаю її рукою і витираю пальцями вологу.
За нашим містом, серед луків уздовж річечки здіймався ряд старих тополь. Їх було видно здалека, і хоч вони стояли тільки в один ряд, їх називали тополиною алеєю. Нас, дітлахів, тополі чимось приваблювали, і ми цілісінькі дні проводили біля них, слухаючи тихий шелест листя. Ми сиділи під ними на березі річечки, звісивши ноги в її прозорі квапливі хвилі. Свіжий дух води і мелодія вітру в верховіттях тополь оволодівали нашою уявою. Ми щиро любили ці дерева; марево тих днів і тепер примушує моє серце дужче битися.
Дивно, всі спогади, що зринають у мене в пам'яті, мають дві особливості. Вони завжди сповнені тишею, це діє найдужче, і навіть коли насправді було не зовсім так, спогади все одно вражають своєю тишею. Це безгучні появи, вони промовляють до мене поглядами й рухами без слів, мовчки, — і їхнє мовчання приголомшує так, що я мацаю собі рукав і гвинтівку, аби не щезнути самому в цій тиші й не піддатися спокусі простягтися долі на весь зріст і тішитися тихою владою спогадів.
В них так багато тиші, бо ми вже не можемо уявити, яка вона насправді. На фронті немає тиші, а він розпросторився так далеко, що ми ніколи не виходимо за його межі. Навіть у віддалених збірних пунктах і в таборах відпочинку завжди гуде притлумлений гуркіт гармат. Ми ніколи не відходимо на таку відстань, щоб його вже не чути. А в останні дні цей гуркіт був просто нестерпний.
Тиша — причина того, що картини минулого пробуджують не так бажання, як сум, нездоланний, невгамовний, тяжкий сум. Усе те було — та ніколи вже не повернеться. Воно минулося, стало іншим світом, куди нам немає вороття. У казармах ці спогади минулого викликали в нас бентежні, нестямні бажання, тоді ми були ще зв'язані з минулим, ми належали йому, а воно належало нам, дарма що ми були вже роз'єднані. Картини минулого поставали в солдатських піснях, що ми їх співали, маршируючи на навчання в долину між рожевим сяйвом ранішньої зорі й чорним обрисом лісу; тоді це були ще яскраві спогади, вони жили в нас і раз у раз поставали перед нами.
Але тут, в окопах, ці спогади зникли. Вони вже не пробуджуються в нас, — ми мертві, і вони відійшли кудись далеко-далеко; ці картини стали загадковим відблиском, що осяває нас іздалеку, ми їх боїмося й безнадійно любимо. Спогади мають велику силу, і наш сум за минулим теж сильний, але минуле недосяжне і ми це знаємо. Згадувати його так само марно, як сподіватися стати генералом.
Та навіть коли б нам дозволили повернутися туди, де проминула наша юність, ми, мабуть, не
