Гімн демократичної молоді - Сергій Вікторович Жадан

— Да, — задумливо промовив Сава, — в країні — бардак, значить, так, Іван, збирайся, поїдеш на море.

— На яке море? — не зрозумів Іван.

Гриша заліз до холодильника, знайшов там холодну курку і тепер грізно розривав її зубами, дивлячись Іванові просто у вічі.

— Поїдеш у Маріуполь, — сказав Сава, — знайдеш там нашого бухгалтера, тьотю Єву, отримаєш вантаж, привезеш у Харків, купимо тобі скутер. Хочеш скутер? — В цей час Гриша зламав курці ногу, тому Іван вирішив за краще промовчати. — Ось тобі квиток, — сказав Сава, — давай збирайся, ввечері ми за тобою заїдемо.

Ввечері брати Лихуї разом із отцем Лукічем заїхали за Іваном. Іван довго не відчиняв, нарешті розібрався з ключами, і брати ввійшли. Малий ледве тримався на ногах, по квартирі валялись речі, які він так і не зібрав. Сава устиг схопити за руки Гришу й потягнув його на вихід. Посадивши брата до вишневого кольору беемве, він попросив отця пригледіти за ним, а сам побіг за Іваном. Спустився він через десять хвилин, на плечі ніс племінника, в руці — його спортивну торбу, з якої по дорозі висилались шкарпетки та презервативи. Гришу брат попросив пересісти на переднє сидіння, ближче до водія. Отець Лукіч подивився на Івана, вкотре висловив щире здивування з приводу мудрості господніх діл і стартанув на вокзал. На вокзалі Сава взяв на плечі Івана, Гриша взяв Іванову торбу, отець Лукіч пішов попереду.

— Я не візьму його, — сказала провідниця, побачивши Івана, — він мені тут усе загадить.

Отець Лукіч спробував був узяти провідницю на понт, заговоривши про сім смертних гріхів та накладання анафеми, але провідниця несподівано виявилася євангелісткою, тому з отцем не захотіла розмовляти взагалі.

— Що ж робити? — запитав Сава сам себе.

— Послухайте, миряни, — промовив до них отець, — цей же потяг через Вузлову йде?

— Ну? — не зрозумів Сава.

— Коли він там буде?

— Години за три, — відповів Сава.

— То повеземо його туди, істинно — доки доїдемо, його попустить, А там завантажимо і з божою поміччю хай їде на море. — Тут усі восхвалили ім'я господнє і поїхали на Вузлову.

На Вузловій вони залишили Івана в салоні беемве і пішли до привокзальної чебуречної. В чебуречній Гриша завівся з працівниками депо. Працівники депо викинули Гришу на вулицю і вже збирались добивати, але тут отець Лукіч витяг з-під поли свого твідового піджака хрест, і працівники депо незадоволено повернулись до чебуречної. Але зрозуміло було, що це ненадовго і що треба рвати додому. Брати повернулись до беемве, зазирнули всередину. Іван уже прокинувся і, дивлячись за вікно, намагався зрозуміти, де він.

— Значить, так, Іван, — коротко пояснив йому Сава, — ось твій квиток, потяг буде за годину, твоя платформа перша, вагон двадцятий, дивись нічого не переплутай і не засни на рейках, зрозумів? — Іван кивнув. — А ми маємо їхати, — сказав Сава, сідаючи поруч із отцем Лукічем, — у нас там колективні замовлення, демпінгові знижки, сам розумієш, — отець Лукіч нервово його підганяв, Гриша заховався на задньому сидінні і зачинив двері зсередини. — Привезеш вантаж, — крикнув Сава, уже від'їжджаючи, — купимо тобі скутер! — Іван узяв торбу, постояв посеред порожньої привокзальної площі і пішов на золоті вогні чебуречної.

О третій годині ночі в кукурудзяних полях та адміністративних будівлях лежить тиша, і в нічному небі світиться нічне сонце — холодне й невидиме, настільки холодне, що іноді складається враження, ніби небо порожнє, ніби в ньому зовсім нічого немає, так само як у навколишній кукурудзі і навколишніх будівлях; і ось хвилин за п'ятнадцять він виповзає з темряви на світло семафорів — поїзд-привид, довгий рухливий дракон із дитячих жахів, монстр, котрий приходить уві сні до молодих китайців, до виснажених культурною революцією хунвейбінів, сходячи в їхні передранкові фантазії з порцелянового посуду, розписаного на націоналізованих підприємствах червоного Китаю; важко дихає і випускає з ніздрів блакитний дим, вискочивши з кукурудзяних полів на цю тиху й порожню залізничну станцію, востаннє здригається всіма своїми порцеляновими м'язами і завмирає, всього лише на мить, стоянка дві хвилини. Іван стоїть скраю перону, з торбою в одній руці й квитком у другій, і вже знає, що не встигне добігти за ці дві хвилини до свого двадцятого плацкартного, в кінці поїзда, для цього йому потрібно пробігти вздовж приміщення вокзалу, вздовж липової алеї, під холодним нічним сонцем, яке стоїть зараз над його головою, він ніяк не встигає, зупинка посеред ночі вигадана лише для того, аби вискочити на мить із драконячого нутра, вбігти до сонного лункого приміщення вокзалу, купити в буфеті номер два пляшку теплої водки й, заскочивши на ходу до свого вагона, залишити назавжди всі ці липи і всю цю кукурудзу. Тому Іван ще раз дивиться у свій квиток і застрибує до першого вагона, потяг видає гнівний драконячий свист і починає відповзати в напрямку ночі, котра починається за двадцять метрів, закінчуючись десь на Донбасі.

І він заходить до першого вагона і починає йти вперед, себто насправді назад, проти руху потяга, проти загального руху темряви, просувається у зворотному напрямку, проти годинникової стрілки, зупиняючи свій власний хронометр, який у нього й без того не надто добре працює, розвертаючи його від першого вагона до двадцятого, ловлячи всі запахи і всі спалахи ночі, яку йому доведеться прожити в своїх двадцяти вагонах. Оминувши двох провідниць, котрі тихо перетягували з одного купе в інше якісь трупи, він пройшов далі і заглибився в безкінечний солодкий тунель плацкартних сутінків. У вагоні пахло вугіллям та прянощами, до всього цього домішувався запах кип'яченої води, і чим довше він стояв у наповнених диханням коридорах, тим більше запахів розрізняв, виокремлюючи і називаючи їх для себе, кожен окремо — окремо запах провідниць, які пахли вишневим чаєм і фарбованим волоссям, окремо запах солдатів, які пахли одеколоном і спермою, окремо запах проституток, які пахли одеколоном і спермою солдатів, запах циганських дітей, котрі пахли материнським молоком і анашею, пальці і губи в яких пахли гострим херсонським драпом, яким вони набивали свої теплі глиняні люльки, запах групи інвалідів, котрі їхали на гастролі в шахтарські райони і пахли шкіряними гаманцями й каблучками, зробленими з фальшивого срібла, до всього цього домішувався запах золотих коронок, дерев'яних протезів, теплих яблук, фруктових настоянок, вчорашньої преси, армійських ковдр — густий і гіркий запах десятків армійських ковдр, він перетікав із тамбура в тамбур, з першого вагона до другого, в якому пахли церковні календарики на минулий рік у кишенях працівників артілі глухонімих, котрі вже кілька