Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Хоч ми прибули на місце побачення за чверть години до призначеного часу, містер Мікоубер був уже там. Він стояв, схрестивши руки на грудях і вдивляючись у зубчастий мур з таким сентиментальним виразом, немов бачив перед собою верхівки дерев, у затінку яких він гуляв дитиною.

Ми підійшли до нього і привіталися. Містер Мікоубер, очевидно, був трохи збентежений; його манери були вже не такі елегантні, як колись. Заради подорожі він відмовився від свого професійного чорного костюма; був він у старому сюртуку і старих вузьких штанах, але в ньому не було помітно й сліду колишньої гордовитої постави. Помалу, коли розмова між нами ставала жвавішою, містер Мікоубер почав набувати своїх колишніх джентльменських манер, а втім, самий його монокль утратив, здавалося, колишню елегантну позу на його ґудзиках, а комірець, хоч усе ще зберіг свої велетенські розміри, був майже зовсім опущений.

— Джентльмени, — сказав містер Мікоубер після перших привітань, — ви — друзі в біді, тобто друзі завжди. Дозвольте поставити вам запитання з приводу фізичного добробуту місіс Копперфілд теперішньої і місіс Тредльс майбутньої, якщо тільки, так би мовити, друг мій містер Тредльс ще не з'єднаний нерозривними зв'язками шлюбу з об'єктом свого ніжного кохання.

Ми подякували йому за ввічливість і задовольнили його цікавість. Тоді він звернув нашу увагу на мур і почав був знову:

— Запевняю вас, джентльмени...

Але тут я наважився заперечити проти такого церемонного тону і попросити його розмовляти як за давніх часів.

— Мій любий Копперфілде, — відказав він, потискаючи мою руку. — Ваша сердечна доброзичливість зворушує мене. Таке шляхетне поводження з жалюгідним уламком храму, що колись називався людиною, якщо дозволено мені зробити таке порівняння, править за незмінну ознаку серця, яке прикрашає людську натуру. Я хотів зазначити, що знову бачу чисте місце, де провів кілька найщасливіших днів свого життя.

— Цьому щастю ви, безперечно, завдячували місіс Мікоубер, — сказав я. — Сподіваюся, вона здорова?

— Дякую, — відповів містер Мікоубер, і з цими словами обличчя його потьмарилося, — дружина моя живе як зазвичай. А ось, — сказав містер Мікоубер, сумно похитуючи головою, — ось боргова тюрма! Тут уперше, після багатьох років турбот, припинили лунати щодня набридлі голоси кредиторів, які вимагали виконання фінансових зобов'язань; юрби цих людей не заступали більше входу і не катували слуху невгамовним стукотом у двері; бідолашний боржник звільнявся від усякої особистої розправи, і лише біля воріт чекали його мучителі. Джентльмени, — вів далі містер Мікоубер, — коли тінь від залізних ґрат на верхівці цієї цегляної споруди падала на гравій біля парадного входу, я часто спостерігав, як діти мої стрибали по візерунку, що відбивався на панелі, і грайливо переступали через темні смуги. Кожен камінь у цьому місці знайомий мені. Ви, звичайно, зрозумієте і пробачите мою слабкість у даному випадку.

— Всі ми відтоді багато чого зазнали в житті, містере Мікоубер, — сказав я.

— Містере Копперфілд, — гірко відповів містер Мікоубер, — коли я був мешканцем цього притулку, я сміливо міг дивитися в очі своїм співбратам і відповідати ляпасом на образу. Тепер між мною і моїми співбратами не можуть уже існувати такі взаємини.

Зажурено відійшовши від муру, містер Мікоубер сперся на наші з Тредльсом руки і ми разом пішли.

— Є певні віхи, — зазначив містер Мікоубер, з ніжністю оглядаючись назад через плече, — на дорозі до могили, про які важко згадати без жалю при думці, що пройшов їх раз і назавжди. Такою віхою в моєму бурхливому житті була боргова тюрма.

— О, у вас поганий настрій, містере Мікоубер? — спитав Тредльс.

— Так воно і є, сер, — погодився містер Мікоубер.

— Сподіваюся, — сказав Тредльс, — це не тому, що ви зненавиділи юриспруденцію? Бо я сам юрист, ви знаєте.

Містер Мікоубер не відповів ані словом.

— Як почувається наш друг Гіп, містере Мікоубер? — спитав я після деякої мовчанки.

— Мій любий Копперфілде, — відповів містер Мікоубер, раптом розгнівавшись і збліднувши, — якщо ви запитуєте про мого хазяїна, як про свого друга, то мені шкода це чути; якщо ви запитуєте про нього, як про мого друга, то я відповідаю на це сардонічною посмішкою! В якому б розумінні ви не запитували про мого хазяїна, я змушений, не ображаючи вас, обмежити свою відповідь такими словами: здоровий він чи ні, у нього фізіономія лисиці, щоб не сказати — диявола. Ви дозволите мені, як приватній особі, уникнути розмов на тему, що довела мене в професійному сенсі до найвищої межі відчаю?

Я висловив жаль, що мимоволі торкнувся теми, яка так розгнівала його.

— Чи можу я, не піддаючись небезпеці зробити нову помилку, спитати про здоров'я старих моїх друзів, містера і міс Вікфілд? — сказав я.

— Міс Вікфілд, — відповів містер Мікоубер, червоніючи, — міс Вікфілд, як і завжди, втілення краси і сяйва. Мій любий Копперфілде, вона — єдина світла цятка на похмурому обрії мого буття. Моя пошана до цієї молодої леді, моє захоплення її характером, моє обожнювання її любові, вірності і доброти... Відведіть мене, — сказав містер Мікоубер, — відведіть мене вбік, бо в такому стані я не здатний опанувати себе.

Ми відвели його до вузького завулку. Містер Мікоубер витяг з кишені хустинку і притулився спиною до якоїсь стіни. Якщо тільки я дивився на нього так само понуро, як і Тредльс, то не думаю, щоб він знаходив наше товариство занадто втішним.

— Така вже моя доля, — сказав містер Мікоубер, проливаючи справжні сльози, але і тут намагаючись, за звичкою, бути елегантним. — Така вже моя доля, джентльмени, що найблагородніші почуття людського серця стають для мене джерелом жахливих катувань. Моя відданість міс Вікфілд стала причиною того, що в груди мої вп'ялися тисячі стріл. Вже краще б вам залишити мене напризволяще і дати мені блукати по світах. Нехай хробак владнає мою справу якнайшвидше.

Ми нічого не відповіли на його зойк і стояли мовчки. Містер Мікоубер поклав хустинку в кишеню, підсмикнув комірець і, щоб обманути випадкових перехожих, які могли спостерігати нас, він насунув капелюха набакир і завів півголосом веселу пісеньку. Потім я сказав, — хоч і не знав ще, якої втрати ми могли б зазнати, якби розлучилися тоді з ним, — що мені приємно було б відрекомендувати його моїй бабусі, якщо він згоджується поїхати з нами до Гайгета, де може знайти до своїх послуг постіль.

— Ви приготуєте для нас склянку пуншу на свій смак, містере Мікоубер, — сказав я, — і забудете в приємних спогадах усе, що гнітить тепер ваш розум.

— Або, якщо ви захочете полегшити свій смуток, відкривши душу свою друзям, то ми уважно вислухаємо вас, містере Мікоубер, — розумно зазначив Тредльс.

— Джентльмени, — відказав містер Мікоубер, — робіть зі мною, що хочете. Я — соломинка, що пливе над безоднею і віддана волі вірша... вибачте, я хотів сказати — виру.

Ми знову, руч-об-руч, вирушили далі, підійшли до диліжанса в ту хвилину, коли він готовий був рушити з місця, і без будь-яких труднощів прибули до Гайгета. В дорозі