Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Четвертим був Коротко Іван.
— Іванко! — гукнув Зілов. Передала тобі Галя от…
Іванко наблизився і, зашарівшися, взяв вузлик. Кияш гучно зареготав і підморгнув Іванкові недвозначно й похабно. Потім виловчився і штрикнув його кіпцем гвинтівки в живіт.
— Маладай шелаек! — ліниво прогугнявив і Ян. — Докон пшекрасні краля перехова сен од кавалерув? Хцеми ласки і кохання всє ми…
— Бросьте. Это невеста! — мрійно простяг Костя, не міняючи пози і не відриваючи зору від небозводу. — Вань, это ты? — Голос в нього був несподіваний — бас.
— Я… На узліссі коло шляху п'ятеро повішених… Селян.
— Та ну? Хто? — Всі звели голови або підійшли. — П'ятеро?
— Запишем, — зітхнув Костя, — еще пять… — Він говорив по-російському, твердо й дбайливо, з невеличким акцентом.
Постійно Костя був у партизанів за ад'ютанта. Він же вів і канцелярію. Канцелярія — то була невеличка книжечка в чорній цератовій обгортці. Костя занотовував до неї всі, які ставали відомі, факти розстрілів, повішень, мордувань. На своєму правому відрубаному вухові Костя поклявся зробити повний розрахунок: за розстріляного розстрілювати п'ять, за повішеного — десять. Вся лічба була «в офіцерах».
Чайник раптом засопів, зашипів, забулькотів, і кришка на ньому підстрибнула.
— Приехали! — сказав Костя, беручи через поля шинелі чайник з вогню.
В цю секунду раптом ударив далекий вибух і лісом із вибалка перекотилася довга луна. Всі враз схопилися.
— Гармата? — прошепотів Іванко.
— Пушка! — відповів Костя, обережно ставлячи чайник у золу. — Три дюйма.
Гарматний постріл розлігся вдруге, тоді зразу втрете і вчетверте. Всі завмерли. Гвинтівки самі собою лягли під лікоть.
— За вітром, з заходу, — розсудив Кияш. — І недалеко. Верстов за п'ять.
— Три версты, — сказв Костя. — Завтрака не будет. Отменяется. Коротко Иван — к шляху. Ждать возле кринички. Чаю взять в баклажку. Шагом марш. Остальные, — сказав він, нахиляючись за чайником, — двигаемся через пять минут, цепью. — Костя поглянув на годинник на руці. — Операция — разведка. Чай пить всем.
Іванко зник у лісі.
За п'ять хвилин — Костя стежив по годиннику — інші теж поринули в гущавину. Багаття тихо догоряло, вгору звивався димок. На місті табору більше не зосталося нічого, партизани все своє носили при собі. Порожній чайник Костя прив'язував під торбою за спиною.
На узліссі Іванко вже чекав. Він лежав за лісовим окопом, визираючи в долину. Гарматні постріли повторювалися вже тричі по чотири вряд. Били з чотирьох номерів. Коли всі вийшли з лісу на окоп, за горбом, що вінчав долину, загримів, не поспішаючи, кольт і зразу ж другий.
— Он! — сказав Іванко, зводячи руку.
Справді, з-за горба тихо в небо звивався чорний густий дим. Так горить солома, стара, іржава й пріла мерва з стріх.
— У нас… — прошепотів Іванко.
— Да. Это Быдловцы, — ствердив Костя. — Горят.
— Он, он! — майже закричав Іванко, знову скидаючи руку. — Біжить! Щось біжить. Конем…
Інстинктивно всі присіли за окоп. Голови повернулися праворуч, на шлях.
Не далі, як за півкілометра, в хмарі куряви, сюди, просто під ліс, сказав вершник.
— Приготовиться! — скомандував Костя. Затвори клацнули. — Зилов и Кияш в долину — взять живьем!
Зілов і Кияш побігли поза ліщиною до дороги. Вершник був уже виразно помітний. Кінь — селянський, верхівець сидів без сідла, ноги стирчали люшнями — босі.
— Та це ж! — Іванко аж захлинувся. — Та це ж дід… Маложон Микифор… з нашого села… Наш товарчий, — пояснив він Кості. — Їй-право, він!
— Пошли и мы! Ян остается дозорным. — Костя звівся, і вони з Іванком побігли слідом за Зіловим та Кияшем у долину.
Микифор Маложон скотився котком, просто під ноги партизанам. Він став на ноги, але сказати не міг нічого — тільки водив очима. Груди здіймалися часто, із присвистом.
— Куди? — термосив його Іванко. — Куди ви, діду? Що воно там? У нас горить?..
Микифор Маложон нарешті віддихав. Але, перевівши дух і здобувши дар мови, він вибухнув довжелезною, нескінченною лайкою. В бога, в богоматір, ангелів, архангелів, апостолів, угодників і святих.
— Дед, — нарешті спинив його Костя, — кончай скорее. Что произошло?
— Німці! передихнув Микифор. — Маму їхню мордує, трясни їхній матері, пай би кожного правцем перед жінкою поставило, щоб їм на світ божий не дихнути, чортове насіння…
Справа стояла така. З бурякових плантацій Полубатченко зажадав дві третини. П'ятнадцять тисяч пудів! Сход приставав на третину. Полубатчснко й слухати не схотів. Він звелів своїм австрійцям, і поїш забрали заводіяк — діда Панкратія Юшека й Степана Юринчука, що саме нагодився в ту йору до села. Та тут селяни збунтувалися, напали на австрійців, і діда Панкратія а Степаном Юринчуком відбили. А в австрійців відібрали шість гвинтівок і один револьвер. Вночі ж з станції прискакав каральний загін кірасирів. Вони оточили село і зігнали всіх людей на майдан. Командир наказав везти п'ятнадцять тисяч пудів до панських комор. А тим часом здати зброю, яка є в селі: він визначив сто гвинтівок і два кулемети. За годину, сказав, запалить село з чотирьох кінців… За годину панські комори зосталися порожні, гвинтівок принесли три, та й ті без затворів. Тоді командир зажадав ще й контрибуції п'ятдесят тисяч. Не діставши, вів вивів солдатів із села і вдарив з гармат. Тепер Бидлівці горіли з чотирьох кінців.
Особливо допекли Микифорові кулемети. Він був обурений вкрай…