Щиголь - Донна Тартт

Франції («вони всі помирають від холоду та голоду — це справжня жорстокість, вона не годує їх як годиться, покришеним хлібом, ти можеш це собі уявити, я купую їм їжу для черепах у зоомагазині, так, щоб вона не знала»), — і як дуже їй хочеться завести собаку, але в Лондоні це зробити нелегко через карантин, який там існує, як і в Швейцарії, їй дуже не щастило, бо весь час доводилося жити в містах, де до собак ставилися вороже, і я маю набагато кращий вигляд, аніж у ті роки, коли вона бачила мене раніше, їй мене не вистачало, який сьогодні чудовий вечір, — і ми сиділи там кілька годин, сміючись із усіляких дрібниць, але й розмовляючи серйозно і навіть на дуже поважні теми, вона вміла водночас говорити і слухати (це була ще одна її чудова властивість, вона вміла слухати, її увага мене приголомшувала, я ніколи не мав відчуття, що хтось інший слухав мене бодай наполовину так уважно; у її товаристві я почувався наче іншою, кращою людиною, я міг сказати їй те, чого не міг сказати нікому іншому, і, звичайно ж, не Кітсі, яка володіла даром уникати обговорення серйозних питань, перетворюючи їх на жарти, або перескакуючи на іншу тему, або уриваючи мене, або вдаючи, ніби вона нічого не чула), і бути з нею було для мене справжнім щастям, і я кохав її щохвилини кожного дня всім серцем, розум і душею, і взагалі всім, а було вже пізно, і я хотів, щоб той бар, у якому ми сиділи, ніколи не зачиняли, ніколи.

— Ні, ні, — сказала вона, водячи пальцем по краю свого келиха з вином — форма її рук зворушувала мене неймовірно, на вказівному пальці печатка Велті, я міг дивитися на її руки так, як ніколи не посмів би дивитися на її обличчя, щоб не здатися збоченцем. — Насправді фільм мені сподобався. А від музики, — вона засміялася, і для мене вся радість від музики була в цьому її сміхові, — у мене аж дух перехопило. Велті одного разу був на його концерті, в Карнеґі. Він сказав, що то був один із найкращих вечорів у його житті. Але…

— Так?

Запах її вина. Червона пляма на її губах. Це був один із найкращих вечорів у моєму житті.

— Розумієш, — вона похитала головою, — концертні сцени. Видовище цих зал для репетицій. Бо знаєш, — вона потерла руки, — це було тяжко, справді тяжко. Практика, практика, практика — по шість годин на день, — руки мені боліли від тримання флейти, і, я певна, ти також багато про це чув, про цю нісенітницю позитивного мислення, яке завжди так легко й охоче пропагують учителі й фізіотерапевти — «о, ти спроможна це зробити!», «ми віримо в тебе», і ти в це віриш, і все більше й більше працюєш, і ненавидиш себе за те, що працюєш не досить, і думаєш, якщо нічого в тебе не виходить, ти сама винна, і ще напруженіше працюєш — а результат?

Я мовчав. Я знав про все це від Гобі, він тоді дуже переживав і говорив довго. Схоже, тітка Марґарет учинила правильно, пославши її до тієї швейцарської школи для божевільних із усіма її лікарями та терапевтами. Хоча за всіма нормальними стандартами вона цілком одужала після вибуху, проте невеличке ушкодження нервової системи нікуди не поділось і давалося взнаки в розладнаності дрібної моторики. Воно було майже непомітне, але воно було. Майже для будь-якого іншого покликання — співу, гончарного ремесла, догляду за тваринами й медицини, крім хірургії, — воно майже нічого не означало. Але для неї означало.

— І я слухаю багато музики вдома, щовечора засинаю з айподом у вухах — та коли останнього разу я ходила на концерт? — сумно запитала вона.

Засинає з айподом? Чи це означає, що вони з тим, як там його звуть, сексом не займаються?

— А чому ти не ходиш на концерти? — запитав я, відклавши цю часточку інформації, щоб обміркувати її згодом. — Тебе турбує публіка? Ти не терпиш юрбу?

— Я знала, ти мене зрозумієш.

— Мабуть, і тобі це радили, якщо радили мені…

— Ти про що? — У чому чари цієї усмішки? Як їх можна зламати? — Ксанакс? Бета-блокатори? Гіпноз?

— Усе, що ти назвала.

— Ну, знаєш, якби це були панічні атаки, то можливо. Але йдеться про інше. Докори сумління. Горе. Заздрість — вона найгірша з усіх почуттів. Наприклад, ота дівчина, Бета, безглузде ім’я, хіба ні — Бета? Вона грала вельми слабко, я не хочу бути надто доскіпливою, але вона ледве могла утриматися в секції, коли ми були дітьми, а тепер вона грає в Клівлендському філармонічному оркестрі, і це дратує мене більше, аніж я можу комусь зізнатись. Але вони не мають ліків проти такої хвороби, правда?

— Еее… — Взагалі-то такі ліки винайшли, і Джером на бульварі Адама Клейтона Пауелла робив на них вельми успішний бізнес.

— Від акустики, від публіки щось у мені ніби клацає, і я повертаюся додому, ненавидячи всіх, я розмовляю сама до себе, сперечаюся з собою різними голосами, не можу отямитися від роздратування по кілька днів. І повір мені, я вже тобі казала, що вчителювання — це не для мене. — Піппа могла не працювати завдяки грошам тітки Марґарет та дядька Велті (Еверетт також не працював, завдяки їм же таки — його професія «музичного бібліотекаря», як я здогадувався, хоч її спочатку й нахваляли як надзвичайно успішну кар’єру, була радше таким собі неоплачуваним стажуванням, а рахунки оплачувала Піппа). — А тінейджери? Мені гидко навіть спостерігати, як вони пхаються в консерваторії або грати влітку в симфонічних оркестрах у Мехіко. А діти молодшого віку геть несерйозні. Мене дратує те, що вони такі діти. Як на мене, то вони надто легковажно до всього ставляться, не цінують те, що мають.

— Учителювання й справді паскудна праця. Я б теж не хотів цим займатися.

— Так, але ж… — ковток вина, — якщо я не можу грати, то що мені лишається? Бо, ти ж розумієш, з Евереттом я весь час кручуся біля музики й відвідую різні курси — але, чесно кажучи, я не люблю Лондон, він темний і дощовий, і в мене там майже немає друзів, і в своєму помешканні я вночі іноді чую плач, жахливе скавуління десь у мене за дверима, і знаєш, ти знайшов роботу, яка тобі до вподоби, і я рада за тебе, бо я іноді не можу зрозуміти, навіщо я живу на світі.

— Послухай-но… — Я