Диво - Павло Архипович Загребельний

Що то буде перед ними? Незвичне, дивне і чи й потрібне? Бо як живуть люди, чим? Той воює. Той викорчовує ліс. Той упольовує звіра, а той сіє хліб а чи варить сіль. Кожен щось робить і вважає, що то єдино необхідна робота, і так воно насправді є. А тут якийсь чоловік роки витратив на те, щоб наготувати собі різнобарвних скелець і камінчиків, а тепер викладає їх на стіні. Нащо? Кому від того користь? Князеві? Але сам князь мовить: ідіть дивіться. Церкві, богові? Але що каже їм цей чоловік, який має на собі хламиду слуги божого?

І так дивилися, слухали Міщила, хитали головами, зітхали:

— Нащо воно все? Гріхи наші тяжкії… Охо-хо!..

Сивоокові згори видно було їхні голови, а під головами — клешнясті руки і розставлені ноги, позбавлені тулубів, у химерно зрізаному вимірі, бояри нагадували щось павуче, кортіло плюнути туди вниз, ненароком зрушити важкий цебрик з заправою або скинути на павучі голови дерев’яне корито, але й того видавалося жаль, і майстер лиш зиркав зневажливо на розпластаних унизу і робив своє діло далі.

Нащо воно їм? А чи для них він творить? Для отих дрібних душею, пиховитих, мстивих, темних, як вода-нетеч, у своїх думаннях. Знав кожного з них. Один хизувався силою. Хвалився, що в один замах може відпанахати мечем голову лютому вепрові, а насправді міг хіба що відрубати свійському підсвинкові, та й то припнутому до пакола. Другий показував усім своє здоров’я. Двір мав коло Бабиного торжка і щодня, за будь-якої пори року, висовувався вранці крізь віконечко голий до пояса, ждав, щоб його забачили торжники, гоготів: «Ого-го-го!» Третій все багатство вкладав у одіж, виписував собі з Візантії дорогі тканини, ходив у шитих золотом і шовками кафтанах, на правій полі мав гаптоване знамено князівське, на лівій — персону самого Ярослава, люди завжди збігалися, щоб подивитися, а він ішов або їхав поміж них — босих, обдертих, з голодним блиском ненависті в очах — що йому до бідних і упосліджених? Ще один втулив свій двір навпроти князівського палацу, щодня з досвітку чатував коло воріт — аж ну з’явиться князь, і йому першому вдасться сказати: «Здоров будь, князю!» — і потім похвалятися можна цілий день, а наступну ніч знов спати уривками, сполоханим, краденим сном, щоб удосвіта мерщій схопитися і стати коло воріт на чатах, бо й що ж може бути ліпше, аніж першим поклонитися можновладцю! Ще стояло, може, там кілька таких, що відзначилися в битвах, випало їм укоротити віку багатьом людям, званим ворогами, колись у тому, певно, була користь князеві й державі, але проминуло вже те давно, тепер вони не розмахували мечами, не здатні до того через старощі, зате повсюди всовували свого носа і на все мали своє осібне рішення: «А я кажу так, а не отак!» Невігласи завжди такі — починають з повчань, кінчають розправою.

Гули їхні голоси внизу, купчилися нездарно голови, підпирані клешнястими руками-ногами, але не діставало й не дотикалося те Сивоока, не зважав він ні на що. Хай собі!

Жив у соборі, на самій верхотурі, зі своїми помічниками. Спали на помостах, ділили між собою хліб та квас, деякі обносилися одіжжю і взувачкою, так що і на свята не мали в чому показатися, та й які їм свята більші за їхнє велике творення, що росло день у день, виповнюючи казковими барвами велетенський дзвін головної бані храму!

Вночі собор завмирав. Антропоси, помолившись, як темніло, йшли до монастиря, робочий люд розлазився десь по шпарках і закутках великого Києва, лишалися тільки ці нагорі, незнані й невидимі, нічна сторожа, пильнуючи за велінням князя і митрополита будовану святиню, забрідала до церкви, тоді Сивоок бубонів щось по-грецьки або ж заспівував густим басюрою грецького ж ірмоса, сторожі перелякано завмирали.

— А цить! — казав один.— Чуєш?

— Голоси. А звідкіль — не второпаю.

— З неба, дурню!

— Що ж воно?

— По-грецькому мовить. Бог.

— А хіба бог по-грецькому?

— А по якому ж?

Гюргія в Києві не було. Заклав новий палац для князя, а сам нарешті подався до Чернігова, до князя Мстислава. У того, простудившись на ловах, помер єдиний син-спадкоємець Євстахій, і Мстислав задумав поставити собор за спасіння душі синової, а заодно й своєї, випросив у Ярослава будівничих, послав Київський князь і Гюргія — мовляв, щедрий, не шкодую для рідного брата нічого.

Сивоок зостався сам. Багато мав за ці роки людей близьких, мав учнів і помічників, але є межа, через яку не переступиш, відчував цю межу в роботі, де не було йому рівних, відчував і тоді, коли через темряву доводилося роботу припиняти, хоч якби міг, то клав би мозаїку день і ніч.

Квапився мов перед смертю. Так наче відміряно йому життя саме на цей собор, і давно те відомо, і повинен він вкластися у відпущений йому час, бо інакше незавершеною лишиться головна, та, власне, єдина справа, позначена його іменем і обдарованням. Сплачував людям борг за своє вміння й талант. Бо коли є в тобі обдарованість, то вже ти не належиш собі, а світові. Пускаєш свої твори між людей, мов дітей. Вмираєш поступово в своїх творах, бо ніхто ніколи не задумається, чию співає пісню, ніхто не повірить, що ікона, перед якою всі моляться, написана твоєю рукою, що оці сяйні мусії, які світитимуться крізь віки, викладені тобою. Та й хіба важить, хто зробив? Однаково належить усім, а тебе нема. Людину завжди забувають. Про неї згадують мало й неохоче. З людини вичавлюють тільки те, що комусь треба, мов з риби ікру. Або кров на полі брані, або піт на ниві, або красу, коли ти митець. А потім ім’я твоє забудуть. Та й що таке ім’я? Князь, коли хрестився, назвався не так, як давніше. Коли хтось постригається в ченці, теж змінює своє ім’я — мабуть, щоб обдурити на тім світі бога. Не однаково хіба — Сивоок він чи Михаїл, як назвали колись його добрі болгарські брати? Що ім’я! Головне — твої чини на землі.

І через багато віків, коли зазвучать для когось оці старі барви, оживе тоді в них, може, і погляд, і серце Сивоокове, мов у променях сонцевороту. І не треба довго стояти перед цими мозаїками, бо нічого вони