Диво - Павло Архипович Загребельний
Тоді чоловік згадав, що десь на материку в нього повинно бути кілька камрадів з часів війни, старих, добрих солдатів з чутливими душами, він написав їм; не всі одержали ті листи, бо вже декого не було й на світі, але хтось там переправив того листа до якоїсь газети, на острів прискочив репортер, газета миттю підняла кампанію, за тиждень було створено добровільне товариство на захист північноморських лебедів, посипалися пожертви на утримання птахів, найбідніші посилали кілька своїх марок чи пфенігів. Бо лебеді не повинні втрачати віру в людей, і то – добру віру!
Ось така історія.
– Ну, гаразд, – сказав Борис Отава, – але гер Вассеркампф, здається, обіцяв нам, що ще сьогодні ми поїдемо до Марбурга?
– Ви нам обіцяли, – нагадав з свого боку й третій секретар посольства.
– Панове, не хвилюйтеся, все буде, сподіваюся, гаразд, хоча, не стану приховувати, виникають деякі комплікації, але це вже стосується роботи нашого управління, тому, гадаю, ліпше завчасу вас не турбувати – нетва?
– Приємно довідуватися про людей, що стають на захист птахів, – Борис щосили намагався погамувати іронію, – але хотілося б сподіватися, що з не меншим співчуттям поставляться ваші співвітчизники до тих, хто стає на захист історії? Тому нас трохи дивує ваша нерішучість, гер Вассеркампф. Адже все так просто. Дуже важливий стародавній документ, який належить нашому народові, під час війни злочинницьки був вивезений з Києва і зараз перебуває в Марбурзі.
– Це ще не доведено, – швидко докинув Вассеркампф.
– У всякому випадку, в Марбурзі є чоловік, який знає, де і в чиїх руках той документ, чоловік, який, очевидно, багато в чому завинив перед моїм народом, перед моїм містом, перед… Я не буду продовжувати, бо ще не маю доказів щодо Оссендорфера і про старовинний пергамен з часів Київської Русі, зміст якого професорові Оссендорферу відомий, відомо й вам про це, ви маєте науковий журнал з публікацією професора Оссендорфера, маєте наші підтвердження про те, що пергамен до війни зберігався в Київському інституті.
– До речі, майне герен, в Марбурзі вчився свого часу ваш великий поет Пастернак, – посміхнувся Вассеркампф.
– А ще давніше – Лютер, а також Ломоносов і брати Грімм, – так само значимо всміхнувся й Борис, – а зараз там нас чекає таємниця київського пергамену, який протривав, попри всі світові події, дев’ятсот двадцять дев’ять років, а от тепер не може бути повернений до рук справжніх господарів тільки через…
– Перепрошую, – швидко мовив Вассеркампф, – але я нагадаю вам, майне герен, що існував пергамен ще давніший, і там теж ішлося про Київську Русь, про самий Київ, про ваших князів.
Вассеркампф вхопив з столу завчасно приготовану картку паперу, став швидко читати, по спромозі намагаючись надати голосові урочистої риторичності:
«Тим часом Ярослав зайняв силою один город, що належав його братові, й упровадив усіх мешканців. Зате надзвичайно могутнє місто Київ з намови Болеслава стало жертвою впертих атак з боку печенігів і великі понесло втрати внаслідок великих пожеж. Його мешканці боронилися, однак небавом відчинили брами перед нездоланними чужинцями. Покинутий своїм владцею, який утік, Київ прийняв у день 14 серпня Болеслава, а також вигнаного давно тому князя Святополка, який заволодів усім тим краєм, використовуючи страх перед нашими. Коли вступали до міста, тамтешній архієпископ повітав їх урочисто реліквіями святих, а також іншими різноманітними коштовностями з храму святої Софії, який згорів торік унаслідок нещасного випадку. Були тут присутні: мачуха згадуваного князя, його жона, а також дев’ять його сестер, одну з яких, віддавна вибрану для себе, той старий розпусник Болеслав упровадив безсоромно, забуваючи про свою шлюбну дружину. Водночас офіровано йому незліченну кількість грошей, з яких велику частину розділив поміж своїх спільників і улюбленців, певну ж частину відіслав до вітчизни. Поміж підкріплень, які були в згадуваного князя, налічувалося від нас триста, від венгрів п’ятсот, від печенігів, врешті, тисяча людей. Всіх тих людей одіслав тамтешній владця додому, коли зміг ствердити з радістю, як мешканці краю горнуться до нього і свою вірність йому виявляють. В тім великім місті, яке є столицею тої держави, налічується понад чотириста церков і вісім ринків, кількість же мешканців не надається до ліку.
Нехай бог всемогутній буде посередником у всіх справах і вкаже ласкаво, що йому до вподоби, а нам користь принести може».
– Ви впізнаєте, професоре, цей текст – нетва? Це картка Thietmari Merseburgensis Episcop Chronicon – з хроніки Тітмара Мерзебурзького, німецького єпископа, який у тисяча вісімнадцятому році був у вашому Києві разом з польським князем Болеславом – нетва? Ви не назвете його завойовником – нетва?
– Ні, ми називаємо Тітмара очевидцем, – сказав спокійно Борис, – один з найдавніших очевидців, який лишив нам опис Києва без пізніших виправлень, дописувань і вигадок, як то, на жаль, спостерігається в літописах і в історичних творах.
– Прекрасно! – вигукнув, схоплюючись з стільця Вассеркампф. – Ви не заперечуєте цінності й важливості роботи Мерзебурзького єпископа Тітмара! Ця книга перетривала дев’ятсот тридцять сім років. Сто дев’яносто дві картки благого пергамену. Не один аркушик, а сто дев’яносто два! Це була власність Саксонської бібліотеки в Дрездені, і ці сто дев’яносто два аркуші пергамену, який перетривав дев’ятсот тридцять сім років, згоріли в травні сорок п’ятого року разом з Саксонською бібліотекою, разом з Дрезденом, внаслідок, як сказав би сам Тітмар, великого бомбардування американської авіації. Нетва?
