Українська література » Сучасна проза » Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Читаємо онлайн Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко
руки».

Про це нікому не казала. Кому вона може сказати? Сонечці? Миті? Він і так інколи буває нервовий, засмучений. Вона знає: це через неї.

— Сонечко, — раптом спитала вона, — ти не можеш попросити чоловіка, щоб він допоміг дістати Миті Писарєву дозвіл поїхати лікуватися за кордон. Йому так треба розвіятися після в'язниці, та й взагалі, хто-хто, а він повинен і для роботи своєї побачити світ. Ми б уже якось збилися б грошима. Я б поїхала влітку до вас, а він — за кордон. — Вона знала, що це пусті слова — без неї він би тепер не «розвіявся».

— Я скажу, обов'язково скажу чоловікові! — пообіцяла подруга, з співчуттям обіймаючи Марію.

Справді, Митя знову став нервовий, засмучений. Це помічала не лише Марія, це помічали всі, особливо товариші-журналісти.

Якось зустрівшись у кав'ярні, куди заходили переглянути газети, погомоніти, хтось із журналістів спитав його:

— Що з вами? — І пожартував: — Чи не закохалися бува?

— Так, справді закохався. Мені на роду написано нещасливо закохуватись у своїх кузин.

Він сказав це так одвсрго й розпачливо, що навіть ніхто не засміявся і не продовжував жарту.

— То це ви, мабуть, у Марію Олександрівну закохалися? — як про справу звичайну, але співчутливо мовив колега.

— А в кого ж? У кого ж можна закохатися, знаючи її? Якщо вона не буде зі мною, — я загину.

До чого ж ми був одвертий і безпосередній юнак, незважаючи на вченість, на свій авторитет провідного, критика! Йому дійсно здавалося, що він загине, к»я» Марія не буде з ним, його, зовсім його.

Коли Писарев пішов, досить єхидний літератор Скабичевський мовив:

— Ця жінка грає ним, як кішка мишкою, — то підпустить, то віджене, а пазури вже напоготові!

* * *

Він дивився розгублено, майже стражденно, коли вона тепер ішла з дому, коли одержувала листи з Москви чи з Парижа, коли писала листи сама, немов не помічаючи, як він це переживає.

Вона ще ретельніше стежила за його здоров'ям, роботою, взявши на себе всі турботи, як дбайлива старша сестра.

Господи! Коли б він знав, коли б він відчував, як терзало це її — що вона насправді старша сестра! Старша! Знову старша і на цілих сім років. Від Саші вона була старша всього на три роки, і як цим колола його мати, Тетяна Петрівна.

Варвара Дмитрівна, навпаки, просила Машеньку не кидати Миті. Марія розуміла: мати була у безвихідному становищі, вона признавалася, вона боялася — що, як Митя знову захворіє? Вона без тремтіння не могла згадати, вона відганяла цей спогад — Митя-в лікарняному халаті. Митя в арештантському халаті. Нехай уже краще Маша. зглянеться над ним, лишиться з ним, як завгодно — сестрою, дружиною, коханкою, — як захоче, аби були коло нього рідні дбайливі руки, добре серце, щира порада. А Маша ж така. їй можна довірити.

Марія розуміла: з усіх лих мати вибрала для себе найлегше.

Але ж сама Марія, сама перед собою?

Вона не збрехала Соні. Вона не любила його так, як Сашу, тією жагучою любов'ю, та дедалі він ставав їй усе потрібнішим і все дорожчим.

Вони працюють укупі. Вони мусять бути вкупі в житті, їй потрібна його віддана дружба, допомога і... його любов... І те, що він такий молодий, і завжди вона може бачити коло себе це прекрасне ясне чоло, ці очі...

Перед ким вона согрішить?

Як я тоді людям у очі гляну? Коли — «тоді»? Хіба можливе — «тоді»? Ні, ні, мабуть, треба тікати світ за очі. Я собі не прощу. Тільки рік, як Сашу-поховала, чого ж я хапаюсь за життя? Так, я хапаюсь за життя, бо коло нього, коло Миті, я відчуваю тс життя про яке завжди мріяла, І як я втечу, покину його тепер? Тепер, коли він, може, мусить, .жадає стільки, зробити? Від неї, Марії, залежить підтримати його. Я відповідаю за нього перед усіма. Я ж обіцяла матері берегти його.

* * *

Вона таки перевтомилася і до того ж, певне, застудилася, і треба було хоч кілька днів полежати. Як перелякався Митя!'Він боявся лишити її саму.

— А що, як тобі захочеться пити? А що, як хтось прийде? Ні, ні, за книгою я можу піти завтра, хазяйка буде вдома, і я її попрошу'посидіти тут. Марі, я тебе прошу, випий трохи теплого червоного вина — я тільки-но нагрів, воно підкріпить тебе.

Марії було і смішно, й приємно від таких турбот, тим більше, що вона знала: ніякої хвороби нема — просто безмежно втомилась, але як добре, коли про тебе так турбуються! Вона ж звикла сама за всіх турбуватися!

І саме в ці дні вона одержала листа з Орла від тітки Мардовіної Катерини Петрівни, образ якої весь час спливав перед нею, коли вона описувала провінційний «салон» ліберальної Дамочки в своєму новому романі «Жива душа». Над ним вона працювала з захопленням, роман просто лився з-під пера на папір. Богдась, який поїхав З бабусею на Орловщину, гостював зараз під Орлом у старих друзів Маркевичів — Корнільєвих, він бачився часто і з Мардовіними.

Родичі й друзі прийняли юного парижанина а обіймами. Він був веселий; дотепний, товариський хлопець. Особливо йому раділи двоюрідні й троюрідні кузини!

Відгуки про книгу Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: